Дочка тепер на нас із чоловіком скривджена. Я в шоці, а чоловік взагалі з нею спілкуватися не хоче, бо вважає, що дівчинка сильно нахабніла і взагалі перестала стежити за тим, що й кому каже. Я з ним у чомусь згодна, вона повелася неправильно, але й зовсім відмовитися від неї я не можу, це ж моя дитина.
В нас з чоловіком двоє дітей. Хотіли велику родину, але довго не могли зачати, а після першої дитини в мене пішли ускладнення, після яких лікарі категорично заявили, що більше дітей не може бути. Ми з чоловіком дуже засмутилися, але робити було нічого. Тоді медицина сильно відставала.
Коли сину було вже тринадцять років, я стала дивно почуватися, запідозрила погану хворобу та побігла обстежитися. Результат мене вразив – я була на третьому місяці. Ми з чоловіком плакали від щастя, це був справжнісінький подарунок небес.
З’явилася дочка, назвали Вірою. Звичайно ж з перших днів вона була оточена турботою, увагою та любов’ю. Мабуть, десь ми з цим з усім перегнули. Віра росла примхливою, ми начебто й намагалися це виправити, але не завжди виходило.
Я зараз багато в чому звинувачую себе. Чоловік був суворішим до неї, а от я просто танула поруч із дочкою. Не могла я виявляти суворість. Мені здавалося, що зі своїм вихованням чоловік десь перегинає, і треба бути м’якшим. Але тепер бачу, що моя поведінка була неправильною. Я надто люблю дочку, тож і зіпсувала її.
Після того, як син повернувся з армії, ми із чоловіком купили йому квартиру. Гроші ми відкладали давно, потім ще взяли кредит і купили житло. Кредит платили самі, благо можливість така була. Думали й про те, що залишимо дочці. Теж стали збирати гроші, але вони всі пішли на освіту, бо Віру довелося вчити на платній основі.
Під час навчання донька не працювала. Ми з чоловіком вважали це не допустимим, тому що вона навчалася на очному, а там і так було досить серйозне навантаження. Вирішили, що вже нехай краще занурюється у навчання, ніж розриватиметься між підробітком та університетом. Тож до двадцяти двох років Віра жила з нами та була на повному нашому забезпеченні.
У двадцять три роки вона вийшла заміж. Я була проти такого поспішного шлюбу, тому що дочка навіть окремо від нас до весілля не жила. А тут уже свою сім’ю збиралася будувати. Мені здавалося, що це зарано.
Але дочка заявила, що вона з усім впорається, сказала, щоб ми з батьком не лізли в її життя, вона вже доросла. Я хотіла наполягати на своєму, але чоловік зупинив, сказав, що свій розум я їй у голову не вкладу, хай сама набиває шишки.
Я подумала і погодилася. Так, напевно, і справді буде дохідливішим.
Жити молодята після весілля пішли на орендовану квартиру. І ось до цього Віра виявилася не готовою. Вона ніколи не цікавилася ні комунальними платежами, ні цінами на продукти.
Жила на всьому готовому. А тут з’ясувалося, що зарплату доведеться витрачати не на свої якісь розваги та одяг, а на побут. Звісно, з незвички зарплати не вистачало.
Вони з чоловіком працювали, але отримували, як і багато молодих фахівців, не дуже багато. Зять знав, на що йде, він і старший, і окремо від батьків вже встиг пожити.
А ось доньці все це далося непросто. І якщо з побутом вона якось справлялася, то питання з грошима вставало в їхній родині дуже гостро.
Звичайно, ми в міру сил допомагали молодій сім’ї. Але наші можливості також не безмежні. Мені тоді було шістдесят три роки, чоловікові шістдесят шість.
Якби нам не допомагав син, то всі наші гроші йшли б на власне проживання. Він знав, що ми допомагаємо дочці, але нічого не говорив, хоч думаю, що йому такий стан речей не подобався.
Ми з чоловіком ще до весілля доньки домовилися, що свою двокімнатну, в якій живемо, ми відпишемо дочці. Сину ми квартиру купили, хоч і однокімнатну.
А ось сил на житло для доньки в нас вже не вистачило. Син знав про це і погодився з таким нашим рішенням. Хоча я й побоювалася, що він визнає його якимось несправедливим.
Але це рішення здалося неправильним доньці, яка про нього нещодавно дізналася. Вона підрахувала свої сімейні витрати та зрозуміла, скільки грошей йде на оренду житла.
Відкладати гроші у них із чоловіком не виходило. Вони до зарплати не кожен місяць могли дожити без допомоги. Про заощадження і не йдеться.
Отоді дочка і прийшла до нас на розмову. Мовляв, батьки чоловіка готові дати їм якусь суму на іпотеку, але не дуже багато, щомісячні платежі будуть дуже великими.
– Ви брату квартиру купили, він одразу у своїй жити став, без жодних оренд. А чому мені так не допомагаєте?
Ми з чоловіком пояснили весь розклад, і що гроші на навчання їй пішли, теж нагадали.
– Але наша квартира потім залишиться тобі. Ми заповіт вже написали, брат до неї ніякого відношення не матиме, – пояснив чоловік.
– Це виходить, що мені тепер квартира не світить, чи я правильно зрозуміла? Брат квартиру одразу отримав, а мені тепер спадщини чекати до втрати пульсу? – обурилася дочка.
Ми з чоловіком такою реакцією були вражені. Стільки обурення в її словах було стільки злості.
Віра сказала, що спадщини вона може чекати ще надто довго, а жити їй десь треба вже зараз. Батьки чоловіка готові дати грошей, і від нас вона чекає на те саме. Інакше спілкуватися вона з нами не буде.
Чоловік розлютився, сказав, що якщо вона готова з батьками спілкуватися тільки за гроші, то хай і зовсім забуде сюди дорогу. Купувати кохання доньки він не має наміру. І так, каже, багато для неї було зроблено. Віра пішла, голосно грюкнувши дверима.
Тепер Віра нам не дзвонить, чоловік про неї чути не хоче, а в мене серце не на місці. Я і її можу зрозуміти, і чоловіка, і самій прикро, і що робити не знаю. Намагалася знайти компроміси, але чоловік проти моїх варіантів. А лаятись ще й з ним я не хочу.
