Я познайомилася зі своїм чоловіком, коли нам було 17 років. Він був цікавим, розумним хлопцем з не зовсім нормальної сім’ї, але намагався вибратися з цього і самореалізуватися. Я була з гарної консервативної родини. Мої погляди, як і погляди моєї родини та друзів – ні шкідливим звичкам.
На жаль, мій майбутній чоловік мав одну. Я одразу пояснила, що я не можу з ним зустрічатися через це, він пообіцяв покинути, бо для нього це було захоплення і не проблема.
Пройшло 7 років, ми жили разом і збиралися одружитися. Іноді сварилися, але здебільшого це були добрі довірчі стосунки. Я помічала, що мій чоловік від мене віддалився, він пропадав на роботі, часто витав у хмарах. Потім стало гірше: він сміявся з-за нічого, іноді починав нервувати та кричати на мене через дрібниці, і від нього завжди пахло чимось неприємним.
Я питала, а він відповідав, що з’їв тунця з банки чи кави на роботі поганої випив. У результаті після чергових нападів сміху він зізнався, що має шкідливу звичку. Причому під час наших стосунків, коли я була у відрядженні, приймав більш серйозні речі, але перестав. Він виходив “розслабитися” перед роботою, під час перерви та після роботи й потім надвір перед сном.
Для мене це був удар та зрада. Я просила покинути, він влаштував скандал і заявив, що я не маю права контролювати його. Я зібрала свої речі та пішла. Мені було дуже погано, ми мали 7 років разом!
Наступні кілька місяців він мені дзвонив, приходив і вибачався. Обіцяв зробити все, щоб я повернулася. Ми ходили разом на терапію та працювали над стосунками. Я повернулася і завагітніла, ми розписалися, і народився син. Я була зайнята дитиною, але помітила зміни у наших стосунках. Він був нервовим, повністю не відкривався. Я боялася йому вірити, весь час питала, чи не має він проблем більше, перевіряла речі, коли його вдома не було.
Напевно, треба було вже думати, що це було проблемою. Нормальні люди вірять своїм коханим, хіба ні? Але я думала, що це тимчасово, все пройде та налагодиться, це гормони через дитину та чоловікові теж складно у новій ситуації.
У результаті минуло ще п’ять років, у нас народилася ще дочка. Ми повністю займалися дітьми та роботами, часто нервові. Молодша пішла до дитячого садка і ми, нарешті, стали більше проводити час разом. Тут ми й зрозуміли, що все далеко не в порядку. Від нього замкнутість і образа – що я пішла і залишила його з проблемою, він пережив все сам без мене. І як він може довіряти мені, якщо я можу кинути його у складні часи. У мене вічна недовіра, що він мені брехав роками й проговорився під впливом (що ще він може мені брехати).
Віддалення і далі пандемія. Ми працювали з дому і стежили за маленькими дітьми. Зазвичай один із нас брав дітей у парк, щоби інший міг працювати. Я закінчила працювати раніше, і пішла шукати свою сім’ю в парку. Я знайшла дітей, які грають з незнайомою літньою жінкою. Мого чоловіка й поряд не було. Вона пояснила мені, що мій чоловік їй платить, що вона стежить за дітьми. Сам він повернувся хвилин за 20, від нього несло вже знайомим мені запахом.
Був скандал, він кричав на мене, що я у всьому винна, я його контролюю та перевіряю і не даю йому жити нормально. Що це не вважається поганим і моє нездорове ставлення до цього — це проблема. Я ж почувала себе зрадженою і спантеличеною, що він залишив дітей із невідомо ким, і збирався з ними ходити “під впливом”.
Я не хочу, щоб діти теж мали погані звички батька чи того гірше. Він сміявся з мене, говорив, щоб я пішла, що я готова кинути його під будь-яким приводом і нібито сама чудово розуміла хто він такий. Я особисто думала, що якби він не брехав, а спочатку зізнався, наші стосунки не зайшли б так далеко.
Наразі він нібито все покинув через дітей, але він, як і раніше, не вважає, що у нього проблема. Я абсолютно не вірю своєму чоловікові, боюся залишити дітей з ним і боюся вірити йому. Він же вважає мене ненадійною та ображається, що я його контролюю. Ми не можемо розлучитись, у нас велика іпотека і ми окремо її не витягнемо, дітей теж шкода, чоловік дуже добре з ними спілкується, та й не віддасть він їх мені легко і просто.
Я ж його люблю і не хочу кидати, у нас 12 років разом і було багато хорошого. Я не думаю, що ми зможемо працювати над стосунками, я ніколи не визнаю його звичку, а він знову через якийсь час до цього повернеться, оскільки не бачить проблем зі своєю поведінкою. Самі наші стосунки теж зіпсовані. Я не думаю, що зможу довіряти чоловікові, а він також мені не довіряє.
