Через кілька днів Антоніна вже була знайома зі своїми двома братами та п’ятьма сестрами за сумнозвісним родичем

Батько Антоніни залишив сім’ю, коли тій не було ще року. Дівчинка росла, не знаючи батька зовсім, бо він не відвідував її і навіть не дзвонив. Про аліменти її сім’ї залишалося лише мріяти.

Але насправді все було непогано. Через деякий час мати Антоніни навіть була рада, що така людина їх залишила. Адже він міг зробити це пізніше, і було б болючіше.

Але Антоніну це не втішало. Сам факт того, що батько залишив її, вселяв дівчинці думку, що з нею щось не так. І хоч би скільки вона намагалася прогнати від себе подібні настрої, почуття образи і прихованої провини не покидали її.

Благо, поряд був вітчим, який гідно виконував роль батька. Завдяки йому Антоніна згодом усвідомила, що не завжди потрібно бути рідними родичами, щоби бути сім’єю.

Минали роки. Антоніна вже 6 років як працювала та була заручена. Вона навіть не думала про свого батька, коли їй надійшло повідомлення з незнайомого номера.

Через кілька днів Антоніна вже була знайома зі своїми двома братами та п’ятьма сестрами за сумнозвісним родичем. Кожен мав свою історію, яка, наче під копірку, повторювала історію попереднього.

Усіх їхній батько покинув у ранньому дитинстві і не надав жодної підтримки. Як з’ясувалося, матері мали можливість подати до суду на нього за відмову платити аліменти. Але нікому не хотілося витрачати часу та сили на цю людину.

На щастя, невдача з батьком компенсувалася всім наявністю прекрасних вітчимів. І подібно до Антоніни, ніхто не прагнув налагодити стосунки з біологічним батьком.

Ось тільки він вирішив налагодити. Та так, що всі шестеро дітей не можуть отямитися від такого нахабства.

Наскільки зрозуміла Антоніна, їхній батько вирішив вимагати з них аліменти. Так як він уже на пенсії, а поряд нікого немає, батько раптово згадав про своє потомство.

А що, всі люди, що вже відбулися, при коштах. Чому б і не сплатити борг своєму батькові. Без нього їх би просто не було б на світі.

З цими претензіями він і звернувся до старшої доньки. Та вирішила, що це якась маячня, але родичів вирішила все ж таки розшукати. На всякий випадок.

Зрозуміло, допомагати людині, яка зрадила тебе на початку життєвого шляху, та ще й розглядає як потенційне забезпечення старості, ніхто не хотів. На що той заявив, що у разі відмови звернеться до суду.

Хтось злякався, а хтось посміявся. Навіть найскромніші знання у законах підказували, що в їхнього спільного батька нічого не вийде. Проте дещо йому вийшло. Нагадати про себе та про свою зраду.

І якщо раніше образ батька представлявся Антоніні більш-менш адекватним, то зараз він викликАв у неї зневагу. Вона щиро раділа, що такий безсовісний егоїст не був у її житті. Невідомо, як тоді б склалася її доля.

Чи має моральне право батько, який залишив сім’ю, вимагати матеріальної допомоги у своїх дітей? Чи можна пробачити таку поведінку?