Я зі своїм чоловіком Андрієм прожила понад 20 років у шлюбі. За все сімейне життя чого тільки не було – багато хорошого та поганого. За два десятки років нажили трьох дітей, накопичили на свою велику чотирикімнатну квартиру, щоб кожній дитині було по кімнаті.
Після купівлі квартири вирішили не зупинятися, та збирати далі. Звичайно, ми розуміли, що всіх трьох дітей не зможемо забезпечити своїми помешканнями, але грошовий старт хотіли дати.
Ми з Андрієм працювали на добрих посадах, тому примудрялися і відкладати гроші, і возити дітей щороку на відпочинок. Моїй свекрусі такий стан справ не подобався. Вона вважала, що ми вчотирьох сидимо на шиї у її синочка, використовуємо його, як бездонний гаманець.
Дітей наших свекруха ніколи не любила, і я не можу досі зрозуміти причину – допомагати з ними ми її не просили, грошей теж. Отримувала я нарівні з чоловіком, а діти були спільні, та всі бажані, тому заява про моє ледарство була безпідставною.
За рік до 18-річчя старшої доньки ми планували зробити їй гарний подарунок — поділити накопичену нами суму на трьох і подарувати їй її частку. Двом іншим дітям віддали б їхні гроші в день повноліття.
Приблизно за місяць до дня народження дочки я завела з чоловіком розмову про гроші. І тут він мене приголомшив пропозицією – а давай, каже, за ці гроші купимо квартиру, а оформимо її на маму.
І дітей убезпечимо, гроші не прогуляють, усім потім по квартирі дістанеться (наша, свекрушина і та, яку купимо), і мамі допоможемо, вона її поки що здаватиме.
Мене, звісно, такий розклад не влаштував. Гроші ми збирали для наших дітей, а не для його мами, яка у будь-який момент може також прогуляти цю квартиру — продати, а свою заповісти іншим родичам, а не нашим дітям.
З чого б, кажу, твоя мама, яка не любить своїх онуків і практично з ними не спілкується, залишала їм дві квартири.Чоловік образився на мене після моєї відмови, й не розмовляв кілька днів. Накопичені гроші лежали на моєму банківському рахунку, тому я не боялася, що чоловік їх зніме.
Коли Андрій трохи заспокоївся, він знову завів зі мною розмову, мовляв, можливо його мамі квартиру «на поки що» купимо. Тут я вже не витримала і розкричалася на нього – який же він до дідька батько, якщо обділяє своїх дітей, і який він поганий чоловік, якщо пропонує спустити накопичені в спільному шлюбі гроші.
Після цієї розмови Андрій зібрав речі, та пішов до своєї мами. Я зібрала дітей і поговорила з ними по-дорослому. Вони й справді були вже тямущі – практично 18, 16 та 15 років. Діти зрозуміли мене, мої обурення, і чому я не дозволила батькові витрачати гроші, які ми збирали для них. Всі діти мене підтримали.
На день народження старшої дочки чоловік прийшов разом зі свекрухою. Андрій подарував їй букет, а свекруха золоту каблучка з топазом. За святковим столом чоловік та його мама поводилися, як ні в чому не бувало.
Але під кінець урочистості свекруха раптом завела розмову, яка вона стара, бідна й нещасна, грошей багато на ліки йде. Було б чудово, якби «улюблені» онуки допомогли бабусі. Ми обурилися від такої розмови, а донька повернула бабусі її каблучку.
Чоловік зі свекрухою пішли й не з’являлися у нашому житті місяць. Через цей час чоловік таки повернувся додому. Попросив вибачення у мене та у дітей. Він назвав усе це хвилинним затьмаренням розуму.
Хоча яке це було хвилинне, він майже три місяці мешкав окремо від нас. Ми з дітьми вирішили прийняти батька назад у сім’ю.
Начебто зажили знову добре і дружно, але якийсь осад у мене на душі все одно залишився. А від гріха подалі, всі накопичені гроші я так і тримала на своєму банківському рахунку, бо довіри до чоловіка в мене не було. Чи правильно я вчинила, що прийняла чоловіка в родину, час покаже!
