Я завжди була гостинною та привітною господинею. Так мене вже виховали. Мама вміла і любила готувати, і їй дуже подобалося, коли гості їли та нахвалювали її їжу. Зрозуміло, я виросла такою самою і коли чоловік сказав, що на вихідних у нас будуть гості, заздалегідь почала готуватися до їхнього приїзду.
Вегетаріанців у нас у сім’ї немає. Всі люблять м’ясо, причому, різне. Тому я сходила на ринок, купила все, що мені потрібно було і зайнялася приготуванням. Страв вийшло багато. Всі смачні та ситні. Але я не перераховуватиму їх тут, бо хочу розповісти про інше.
Гості (родичі з боку чоловіка) вже сиділи за столом, а я ще бігала з кухні до вітальні то з однією, то з іншою стравою. Тітка чоловіка тільки руками сплеснула, коли я принесла запечену в духовці качку з яблуками:
– Валюшка, та сядь ти вже за стіл. Дивись, він і так ломиться від усього. Ми вже і їсти почали, немає сил тебе дочекатися.
– Та хай подає, – махнув рукою Володя, мій чоловік, який вже встиг пропустити пару чарок. – Вона їсти не буде, бо й так товста!
У мене трохи таця з рук не випала. Хтось засміявся, а дядько Микола ляснув Вову по плечу і голосно зареготав:
– То ти ж сам собі таку обрав! Пам’ятаєш, я тобі ще на весіллі казав, що ця пухкенька тебе розчавить! Зате у спеку від неї гарна тінь!
Усі засміялися. Я поставила страву на стіл, пішла у ванну кімнату і розплакалася. А потім узагалі пішла з дому, залишивши чоловіка з гостями. Я розумію, що всі вони добре підгуляли, але хіба це виправдання для такої образи?
Так, я не Дюймовочка і ніколи нею не була. У нас в родині постійно були пироги, пиріжки, торти та взагалі борошняне та солодке. М’ясо ще мама добре готувала, я вже про це говорила. Як при цьому можна бути худенькою? Ніяк! За тридцять шість років я звикла до такого способу життя. Думала, що чоловік мене кохає будь-якою. І раптом таке.
Зараз я важу сто чотири кілограми, але не виглядаю потворно, і взагалі я завжди була симпатичною. Про це мені завжди говорили чоловіки. І Володя, до речі, також. А ще він ніколи не дозволяв собі ображати мене. А те, що було дуже образливо. Тим більше що це сталося перед гостями.
Повернулась я додому вже коли почало темніти. Там вже нікого не було, крім Володі, котрий зустрів мене закидами: як я могла залишити його одного?
– А як ти міг сказати мені, що я товста? – Запитала я його.
Він почав щось згадувати, думати. Потім почав просити вибачення. Сказав, що не те мав на увазі та образити мене не хотів. Просто випив, от і бовкнув здуру.
З одного боку, я йому повірила. Ну буває ж, що дурний жарт зривається з язика раніше, ніж включаються мізки. Я теж іноді можу ляпнути щось таке, а потім перепрошувати за недоречний гумор.
А з іншого боку, не дарма кажуть:
– Що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці.
Невже Володя справді вважає мене товстою? Найгірше те, що я знаю: схуднути мені не вдасться, а отже, моя самооцінка і без того не на висоті, і може впасти та не піднятися. І ще кілька таких недоречних жартів чи висловлювань і в мене вже буде психологічна травма.
