Чоловік у всіх бідах нашої родини звинувачує мене. Каже, що я сама винна у тому, що сім’я розвалилася, що я його провокувала сама скандалами.

Ми з чоловіком 5 років одружені, нашому сину 4 роки. Спочатку жили з чоловіком дружно, не сварилися. Але після народження дитини все змінилося. Чоловік мені не допомагав із сином, весь час сидів за комп’ютером.

Весь час коханий казав, що це я його доводжу. Я намагалася запропонувати розлучитися, він не хотів. Говорив, що одна я дитину не вирощу. Ми тоді ще жили у квартирі моєї мами. Рік тому я вже була готова розлучитися з чоловіком, але він почав просити мене залишитися. Обіцяв змінитися.

Я погодилася, щоправда, довелося переїхати до його квартири. Перші 2 місяці ми жили нормально, але потім ми знову почали скандалити (ще я дуже сердилася на нього, що нам довелося переїхати, тому що в тій квартирі мене все пригнічувало. Там була купа тарганів, взимку ми там мерзли). Плюс мені не хотілося його обіймати та цілувати, через що він сердився.

Виходить частково скандали були і через мене. Якось вкотре він знову перегнув. За цей рік скандали були майже щодня: в травні, серпні, і ось у листопаді. Нещодавно, знову посварилися, і він знову перегинає. Цього разу син сильно злякався. І тоді я сказала, що це все, кінець.

А він каже, що я сама винна у тому, що сім’я розвалилася, що я його провокувала сама скандалами. А він цей рік намагався зберегти сім’ю. Ось я думаю, а чи правий чоловік? Чи реально я винна, що нам не вдалося зберегти сім’ю.

Зараз 3 тижні ми живемо окремо, чоловік, мені здається, все ще сподівається повернути мене, хоча можливо це через дитину. Він щодня приходить і до мене лізе, то обіймати, то цілувати, мені це не подобається, я його відштовхую.

А він все мене звинувачує, що ми розійшлися. Що якби я не скандалила, жили б з ним дружно, і дитина не сумувала б через те, що тато ввечері йде…

Я не хочу з ним бути, але після таких візитів все ж таки якесь дивне почуття всередині. Плюс він весь час тисне на те, що йому дуже погано без нас. Здавалося б треба радіти, що ми тепер окремо, а в душі якийсь смуток і напевно страх. Ще сумно через те, що у дитини немає повноцінної сім’ї.