Чоловік відмовився від дитини і моє життя перетворилося на пекло

Мені 30 років, моїй доньці 5. Дитина була бажана, але її народження зруйнувало моє життя. Коли вона народилася, через пів року чоловік пішов і почав жити з іншою жінкою, як виявилося, він мені з нею зраджував ще під час вагітності. Він чесно сказав, що дитину хотів, але, по-перше, мріяв про сина, по-друге, не очікував, що це настільки клопітно (безсонні ночі, крики, стреси), по-третє, зрозумів, що хоче жити з коханкою, а не зі мною.

Після цього моє життя тріснуло по швах, я мало не збожеволіла. Аліменти він не платив, жити доводилося на допомогу до 1,5 роки дитини, фактично голодуючи. У результаті він запропонував зробити так: свою половину квартири, куплену в шлюбі, він залишить мені, а натомість подасть до суду позов, що він не батько дитини, а я підтверджу.

Плакала, благала його не чинити так, але марно. Він сказав, що дочка йому не потрібна, спілкуватися з нею він ніколи не буде та аліменти платитиме теж, і якщо я не погоджуся, то просто продасть свою частину квартири і  все. Мені довелося вдатися до його умови. Так я залишилася самотньою матір’ю.

Вийти на роботу мені довелося рано. З донькою почала сидіти моя мама, яка дуже цим незадоволена була. Але раз у мене так вийшло з чоловіком, подітися нема куди. Віддали її до дитячого садка, почалися нескінченні хвороби. Тоді мама навідріз відмовилася вже з нею сидіти, так і сказала: зі здоровою сидітиму, а лікувати її не збираюся. Мене на роботі попередили, що якщо будуть лікарняні, то до побачення, їм потрібен працівник, а не вічно відсутня одиначка. Втратити роботу я не могла, тому нічого іншого не залишилося, як забрати її з саду. Після цього вона перестала хворіти.

Ось зараз їй 5 років. Більшість часу вона проводить з моєю мамою, в літній сезон вони їдуть на дачу, а я після роботи до них на вихідні. Дитина в принципі мене не поважає. Я люблю її, але дедалі менше. Може обізвати, накричати, штовхнути. Попри те, що вона маленька, вона дуже нахабна. Коли я починаю її лаяти, вона просто закочує істерику і кличе на допомогу бабусю чи дідуся. Вона не хоче вчитися нічого, не хоче їсти сама, одягатися.

Усі вихідні я проводжу у сльозах. Вона навіть не вміє рахувати до 10, просто не хоче вчитися. Я хотіла віддати її в садок знову, але мама категорична.

Що робити, я не знаю. По суті, я залежна в цій ситуації від батьків і нічого вдіяти проти їхньої волі не можу. У моєму житті немає нічого, крім роботи та часу, коли моя ж власна дитина знущається з мене. Знайти до неї підхід неможливо. Я вже сто разів пошкодувала, що народила її на світ. Вона звичайно не винна, але жити так, як живу я, ворогові не забажаєш.

На собі та своєму особистому житті я поставила хрест, зрозуміло, що одинока мати з істеричною дитиною нікому не потрібна, так що не бачити мені ні любові, ні сім’ї. Я намагалася зосередитися на тому, що сенс життя – дитина, але це просто покарання. Її точно не візьмуть до школи, якщо вона відмовлятиметься вчитися далі. Та і якщо зараз вона так хуліганить, то стане старшою, і просто битиме мене. Або покалічить когось і мене у в’язницю за неї посадять.

Відмовитись від дитини не можна, я дізнавалася. Житло є, у мене робота. Та й не зможу я.

Не можу так жити більше, це пекло, а не життя. Жаль батьків тільки. А дочка зрадіє, що «ця дурна мама» нарешті перестала їй заважати.