Чоловік збирається забирати до нас свою ненормальну бабусю. Те, що вона ненормальна, це не я так вирішила, а це медичний факт. У жінки похилого віку розвивається деменція. І таку людину чоловік хоче притягнути до будинку, де двоє маленьких дітей. Я проти, а чоловік загрожує розлученням.
Історія сім’ї у чоловіка не ідеальна. Маму тверезою він не пам’ятав, тата бачив двічі між тим коли він виходив із в’язниці. Коли чоловік народився, батько відбував термін, потім двічі виходив, встигав зробити ще дітей, і знову вирушав у місця позбавлення волі. Там його в результаті й не стало.
Мати пила постійно, змінювалася лише інтенсивність – від пари пляшок слабоалкогольних напоїв до пляшки біленької на день. За такої матері ні про яке тямуще виховання дітей говорити не доводилося. Їх би точно забрали до дитячого будинку, якби не бабуся. Саме вона займалася онуками.
Чоловік залишився без батьків вже у десятому класі. Мати допилась. Він найстарший із дітей йому тоді було п’ятнадцять, середній сестрі було одинадцять, а молодшому братові шість років. Його ростила бабуся, а він допомагав їй ростити брата та сестру. Напевно, лише завдяки її старанням їм вдалося вирости нормальними людьми, а не залежними та злочинцями.
Ми з чоловіком побралися п’ять років тому. Зараз йому тридцять вісім років, а мені тридцять чотири, у нас ростуть два малюки трьох років та семи місяців. Досі в житті все було добре. У мене було своє житло, тому муку з іпотекою ми уникли. Чоловік працює, а я поки що сиджу в декреті.
Грошей нам вистачає, чоловік навіть виділяв кошти на допомогу бабусі. Я нічого проти не говорила, таки ця жінка його виростила. Не знаю, чи брали участь фінансово брат і сестра чоловіка в житті жінки, яка їх виростила. Чоловік про це не говорив, а я не питала.
З братом і сестрою чоловік здебільшого спілкується телефоном, вони всі роз’їхалися різними містами. У рідному місті залишився лише чоловік. Він дуже часто їздив до бабусі, іноді возив до неї старшого сина. Але останнім часом ситуація змінилася.
Перші дзвіночки почали лунати ще п’ять місяців тому. Бабуся почала замовлятися, все забувати. А потім почала йти з дому, забувати адресу, кілька разів її додому приводили сусіди, один раз шукали мало не з собаками.
Чоловік зробив її на обстеження, потім було якесь лікування, але лікарі лише розвели руками. Виправити вже нічого не можна. Стало зрозуміло, що сама вона жити вже не зможе.
Тоді чоловік вирішив, що ми заберемо бабусю до себе. Я, звичайно, дуже йому співчуваю, розумію, що це близька і рідна йому людина, але тягнути психічно ненормальну людину в будинок, де дві маленькі дитини – це маячня. До того ж у нас двокімнатна квартира, а бабусю треба буде десь розмістити. Я мовчу, що за нею буде потрібний особливий догляд.
– І що ти пропонуєш? Щоб я її кинув напризволяще? Вона мене виростила! – намагався докричатися до мене чоловік.
– Ну, так вона і твоїх брата з сестрою теж виростила, але вони щось не рвуться її до себе забирати.
– Сестра сама живе на території чоловіка зі свекрухою, а брат поки що винаймає квартиру. Куди вони її заберуть?
Я намагалася якомога тактовніше нагадати, що ми взагалі живемо в моїй квартирі, але тактовно це все одно не прозвучало.
– Я знав, що настане час, коли ти будеш мене цим дорікати! – заявив чоловік.
Але я його не дорікаю, а нагадую, що у кожного свої проблеми та труднощі, чоловік не зобов’язаний один все це вирішувати, коли є ще брат із сестрою, які теж зобов’язані бабусі явно не менше. Навіть якщо вони не можуть її до себе забрати, то можна знайти інший вихід із ситуації. Наприклад, визначити її до спеціальної установи, де вона отримуватиме належний догляд.
– У психлікарню мені пропонуєш її здати? – здійнявся чоловік.
Мої спроби пояснити, що зараз є купа пансіонатів для людей із такими захворюваннями, провалилися. Чоловік чути нічого не хотів на цю тему. Я теж не збираюсь поступатися своїм комфортом. Бабусю шкода, звичайно, але жити на пороховій бочці я не хочу. Раптом бабуся газ забуде закрити чи ще щось таке.
– Якщо ти не погодишся, ми розлучимося, – вирішив шантажувати мене чоловік. Це дуже підлий та низький хід.
Але якщо вибирати між заміжжям і життям у постійному напруженні та розлученням і спокоєм за своє життя та життя моїх дітей, я оберу другий варіант. Про це я чоловікові й сказала.
Він вже тиждень мешкає у бабусі. Сподіваюся, це дасть йому розуміння, що таке жити з такою людиною в одній квартирі, і він змінить своє рішення. Не хочу руйнувати сім’ю, але й наражати себе і дітей на небезпеку не збираюся.