За своє життя я багато де побувала та багато чого бачила. У молодості здобула непогану освіту, потім, щоправда, спробувала попрацювати на себе.
Якийсь час ця справа приносила мені задоволення і навіть невеликий прибуток. Але далі, коли заговорили цифри, виявилося, що я працюю собі на збиток. Податки та інші витрати не залишали жодної вигоди.
Десь у цей же період я вийшла заміж. Ярослав був дуже харизматичним хлопцем. З тих, з якими хочеться завжди бути поруч. Мені пощастило, що він ще й умів заробляти.
Чоловік закрив усі мої борги, поселив у себе в квартирі і лише попросив, щоб у ній завжди було чисто. А решту він бере на себе. На жаль, наш шлюб тривав недовго.
Так вийшло, що я дізналася, що чекаю дитину. Ярослав довго сумував із цього приводу. Адже він був надто молодий, ще стільки планів, стільки всього цікавого.
Ми почали сваритися, він закривався у собі, і закінчилося це все банальним розлученням. Я отримала квартиру, стала молодою самотньою матір’ю, але навіть не гнівалася на свого колишнього. Просто не могла. Дивне відчуття, я розумію. Але це був Ярослав, злитися на нього просто неможливо.
Донечку я виховувала сама. Не розумію, чому всі довкола кричать про те, яка це відповідальність. Діти сильніші за нас, дорослих. Так закладено природою. Годувати, помити та залишити грати. Усе.
Не потрібно цілодобово сюсюкатися з дитиною, реагувати на кожен її схлип. Тим більше піддаватися на випадковий плач або інші маніпуляції.
Діти таке відчувають. Просто залишайтеся сильними та продовжуйте жити як жили.
Не скажу, що я зовсім не цікавилася чоловічою увагою. Але залицяльників у мене поменшало. Колишній платив непогані аліменти, але жити на подачки це не моє.
Я хотіла кудись поїхати, жити повним життям, бачити інших людей. Але підмоги для цього не було жодної. Роки йшли, і я вже починала приростати до диванчика, як якась домогосподарка з телевізора. Навіть набрала кілограмів.
Поки не трапилася дуже вдала подія. До нас у місто приїхала моя тітка. Вона в мене по маминій лінії, тож спілкуватися з нею буває нелегко. Але щодо решти — золота людина.
Тітка Люба швидко потоваришувала з Христюшею. Адже доньці на той момент було лише 8 років. Мало-помалу ми розмовляли, і я поскаржилася, що задихаюся в цій обстановці, в цьому місті, до того ж усередині я глибоко нещасна.
На що тітка Люба запропонувала мені чудову ідею: вона побуде з Христиною якийсь час, поживе в нас удома. А я можу вирушати, куди хочу.
Якщо мені вдасться вхопитися за якийсь вдалий проект, відправлятиму тітці гроші. А вона доглядає дитину. Таким чином, кожен займатиметься своєю справою. Це просто казка!
Того ж року я відлетіла до Лісабона. Там у мого колишнього був один добрий друг, який влаштував мене до себе на фірму.
Я почала переказувати гроші тітці, а коли Христіні стукнуло 16, то і вона почала отримувати від мене фінансову підтримку. Дівчата люблять ходити магазинами самостійно. Я вже добре про це знаю.
Ви можете мені не вірити, але весь цей час я справді працювала в іншій країні. А не заводила шашні, як обов’язково вирішить хтось у коментарях, а саме орала.
Тому другого чоловіка я не маю досі. Але це вже лірика, штамп у паспорті нічого не означає. Головне — прожити гідне життя, а не сидіти в нірці, як сіра миша.
Коли дочці стукнуло 19 років, вона делікатно натякнула мені, що в неї вже з’явився серйозний хлопець. Та й тітка Люба почала себе погано почувати. Потрібно було повертатися додому.
А то раптом ще доньчине весілля пропущу, яка ж я мати тоді буду? Виїхати назад можна будь-якої миті, але не можна забувати про найважливіші моменти.
Прибувши на батьківщину, я очікувала побачити свою дочку хоч трохи схожою на себе саму в її віці: з очима, що горять, діловою хваткою, підвішеним язиком. Адже це гени, з ними нічого не вдієш.
Але мене чекало розчарування. Одна справа спілкуватися з власною дитиною з відео в соцмережах. А інше – при зустрічі.
Мене зустріла дівчина зі скляним поглядом, тонною косметики на обличчі та якимсь апатичним тембром голосу. Здавалося, їй байдуже, що перед нею стоїть її мати.
Ми розмовляли з нею півгодини. Але говорила здебільшого я. Вона лише кивала чи вставляла якісь заготовлені фрази. Про погоду, про майбутнє. Як робот.
Наречений теж виявився тим ще фруктом. Весь у сережках, з безглуздою стрижкою. Наче йому 15 років. Я чудово розумію, що таке неформальний вигляд і в курсі цієї його субкультури.
Але, любий, це має бути лише верх айсберга. Просто акцент твоєї особистості. А виглядати як опудало просто заради зовнішнього вигляду, без причини… Це просто соромно.
Добило мене прохання дочки дати їй ще трохи грошей. Вона, бачите, заміж вийшла. Але розписуватись вони не хочуть, просто зроблять парні татуювання кілець. Це ж недорого.
А гроші їм потрібні на медовий місяць. Щоб полетіти туди, де тепло і гарно. Адже я маю їх розуміти, їхній стиль життя. Адже в їхніх очах ми заодно… Так, чи треба казати, що я стримала себе тоді і просто нічого не відповіла?
Тітка Люба була єдиним світлим промінцем у цьому царстві жаху. Вона жваво ділилася зі мною свіжими новинами. Дякувала за надіслані гроші. Навіть прозвітувала про покупки за недавній період, хоча я, звичайно, цього не вимагала.
Єдиним, що стерло посмішку з її обличчя, була моя дочка. Христина і їй здавалася втраченим дитям. Але вплинути тітка на племінницю не могла. Та їй просто не давала цього.
Тепер переді мною стоїть вибір: або повернутись назад, до Португалії, і жити як жила. Або ж зайнятися своєю дочкою. Я розумію, що вона доросла. Але, може, я ще можу якось на неї вплинути. Я не вважаю себе старою, тому ми принаймні можемо стати подругами.
Ось така проблема. Кар’єра чи шанс на перевиховання рідної доньки. Що ж мені вибрати?
