Варвара одна ростила двох синів – Мишка та Єгора. Батько їх просто не повернувся додому. Як то кажуть, пішов по хліб – і зник. Варя навіть встигла заяву до поліції подати, думала, щось трапилося.
Але незабаром з’ясувалося, що трапилося найпростіше – пішов до іншої. Ця ж інша потім речі його забирала, він сам боявся навіть у вічі дружині та дітям подивитися.
Власне, більше вони його й не бачили. Лише раз Варя зустрілася з ним при розлученні, та й то він намагався якнайшвидше втекти.
Аліменти Варя вибила через суд, та ось тільки платив колишній чоловік через один раз. Можна було, звичайно, стягнути борги, але Варя не стала. Вона й сама впоралася.
Хлопчаки на той момент вже були не зовсім маленькі – Мишко в третій клас пішов, Єгор був останній рік у садку. А сама Варя працювала, отримувала непогано, тож і не скаржилася.
Якийсь час вона була одна. Не вірила вона більше чоловікам, вважала їх усіх брехунами та зрадниками. Але час минав, образа забувалася.
А тут на роботу прийшов новий працівник. Віктор був на два роки молодший за Варвару, і один виховував доньку, бо її матері раптово не стало.
Якось вони розмовляли, дітей обговорювали. А потім поступово перейшли на особисті теми. І обидва одночасно зрозуміли, що їм приємно проводити один з одним час.
Поступово їхнє спілкування вийшло за стіни роботи. Кілька разів вони зустрілися в кафе, потім сходили погуляти разом. Дітям поки що нічого не говорили, самі не знали, до чого це приведе.
Але щоразу вони розуміли, що просто створені один для одного. Їм було так легко і добре разом, що навіть не хотілося розлучатися.
І ось одного дня вони вибралися разом з дітьми. Донька Віктора ще нічого особливо не розуміла, просто була рада, що вони поїхали відпочивати. Їй було лише чотири роки.
А ось сини Варі здогадалися, що це не просто друг мами. І це їм не сподобалося. А особливо не сподобалося, що Віктор має дитину. Ще й дівчинку.
Вдома вони одразу сказали мамі, що не хочуть жити із цими людьми. І бачитися з ними не хочуть. Але тут уже мати проявила стійкість.
Хоч їй і хотілося, щоб хлопчикам було комфортно, хрест на своєму житті вона ставити не збиралася. Та й знала, що Віктор – хороша людина.
І дочка у нього чудова, яка дуже рано втратила матір. Тому синам вона сказала, що про спільне проживання поки не йдеться, але з Віктором вона бачитиметься, подобається їм це, чи ні.
Щоразу, коли Вітя приходив до них у гості, хлопчики хмурились і показово йшли до кімнати. Дівчинку Машу з собою не брали, і їй доводилося сидіти з татом і тіткою Варею.
Але Варя на синів не тиснула, давала можливість звикнути.
Час минав, Вітя та Варя все більше закохувалися один в одного. Але стояло питання, як розв’язати проблему з хлопчиками. Вони так і були налаштовані негативно.
А тут розпочалися літні канікули. Хлопчики на місяць завжди виїжджали до своєї бабусі в село. Мама Варі жила за містом і там було дуже добре. Ось і цього разу вони збиралися до бабусі, радіючи тому, що скоро весь день проводитимуть на вулиці.
– Я що подумала, – промовила Варя. – Може, ми й Марійку на вихідні залишимо у мами? Нехай теж у селі побігає.
– Та ну, незручно якось, – простягнув Вітя. – Марійка ж їй чужа дитина…
– Я думаю, мама не буде проти. Вона була дуже рада, коли дізналася, що я з кимось зустрічаюся. Та й Маша у тебе чудова.
– Тиха, скромна, добра дівчинка. Дивишся, і з хлопцями там порозуміється. Зрештою, якщо що, то одразу з’їздимо і заберемо. До села лише година їзди.
Віктор погодився. Хотілося вихідні провести з коханою без дітей, та й щоб Маша потоваришувала з хлопчиками. Точніше – вони з нею.
Мама Варі теж була згодна.
– Звісно, привозьте. Де двоє, там і троє. Та й ти кажеш, що дівчинка дуже гарна.
Марійка, звичайно, бентежилася. Чуже місце, незнайома людина. Вітя відразу сказав, що якщо вона злякається залишитися, він не наполягатиме.
Але мама Вари вміла привернути до себе людей, а дітей особливо. Тому вже зовсім скоро Маша щось весело розповідала бабусі Наді, ласуючи її пиріжками.
Невдоволені були лише хлопці.
– Це наша бабуся, – похмуро заявив Єгор. – Чому і Марія тут?
– Тому що вона тепер багато часу проводитиме з нами, в тому числі й з бабусею.
Хоч хлопчики й хмурилися, їм слова ніхто не давав. Довелося упокоритися, що всі вихідні Маша буде з ними.
Дівчинка ж тяглася до Єгора та Михайла. Їй хотілося пограти з ними, хотілося, щоб вони її прийняли. Але ті показово ігнорували Марійку. Гуляти з собою її не брали, з кімнати виганяли. Доводилося Маші бути весь час із бабусею.
Бабусі треба було сходити до крамниці. У їхньому селі вона була лише одна, і знаходилася на іншому кінці вулиці. Не дуже далеко йти, та й не зовсім близько. А тут ще, як на гріх, хмари зібралися. Але в крамницю треба.
– Хлопчики, слідкуйте за Марійкою, – промовила бабуся. – Я швидко в крамницю схожу, скоро повернуся.
– Чому ми маємо за нею стежити? – обурився Мишко. – Вона нам не подобається! І її тато нам не подобається! Чого вони взагалі до нас причепилися?
Марія, яка була поруч, дуже засмутилася. Вона сіла на стілець, відвернувшись від хлопчиків. І ледве стримувала сльози.
Бабуся зрозуміла, що крамниця поки що скасовується.
– Так, Марійко, у мене до тебе завдання: можеш піти на город і зібрати полуницю?
Маша припинила шморгати носом і радісно закивала.
Бабуся Надя дала їй мисочку, а щойно дівчинка вискочила за двері, повернулася до онуків.
– І як вам не соромно, – промовила вона, хитаючи головою.
– А чого це нам має бути соромно? – З викликом запитав Мишко. Він відчував себе дуже дорослим, тому вважав, що має право говорити нарівні з бабусею.
– Чого? Ви, два дорослі хлопчики, вважай, чоловіки, ображаєте маленьку, злякану дівчинку! Думаєте, це вам важко? Ах, бідні-нещасні!
– Ваша мама, яка все для вас робить, яка все вам купує, розважає вас, несподівано вирішила зробити собі щось гарне! Зустріла людину, яка її любить і допомагає їй!
– Але ж ні, у неї в сім’ї є два егоїсти, яким це не подобається! А подобається, щоб мати страждала? Щоб орала сама, щоб вас на ноги підійняти? Ви ж чоловіки у вашій родині, ви маєте все робити, щоб усім було добре!
– Ми не зобов’язані любити Марію, – насупившись, промовив Єгор.
– Не зобов’язані. А знаєте, хто ще не зобов’язаний вас любити? Дядько Вітя. Він не зобов’язаний купувати вам солодощі пакетами, – вказала бабуся на пакет, який у вихідні привіз Віктор.
– Не зобов’язаний водити вас усіх у кіно. Не повинен навіть вас помічати! Але він намагається це зробити, тому що добрі люди ставляться шанобливо до інших, навіть якщо не зобов’язані.
– І так, ви не зобов’язані любити Марію. Але ви можете ставитися до неї добре, щоб дівчинці не було страшно та самотньо. Як мінімум, тому що ви вже чоловіки, а вона – лише маленька дівчинка, у якої немає мами.
У цей момент повернулася Маша з цілою мискою полуниці. Хлопці стояли засоромлені бабусею і спідлоба дивилися на дівчинку.
Вона припинила посміхатися, та поставила миску на стіл.
– Гаразд, бабусю, йди в крамницю, – похмуро промовив Мишко. – Я придивлюся за нею.
– Я сподіваюся, – сказала бабуся, виходячи з дому.
Марійка сиділа на стільці, не наважуючись підходити до хлопчиків. Вони про щось шушукалися, а потім Мишко повернувся до дівчинки.
– Ти любиш у хованки грати? – Запитав він.
Маша закивала, не сміючи навіть вголос щось сказати.
– Давай тоді грати. Я керую.
Коли бабуся повернулася, то ще з вулиці почула крики та верески дітей. І з радістю зрозуміла, що серед них є один дівчачий.
Вихідні пролетіли миттєво, Віктор збирався за своєю донькою. Поки вони з Варею були вдвох, все ж таки вирішили, що настав час з’їжджатися. Так і простіше буде, та й хотілося їм жити разом.
Але тут подзвонила мама Варі та сказала, щоб Віктор не поспішав.
– Нехай у мене Марійка лишається. У селі краще, ніж у місті. Разом із хлопчиками нехай до кінця місяця живе.
– Та ви що, – навіть злякався Вітя. – Мені ніяково. Та й Маша, мабуть, не захоче.
– Ну, звісно, - хмикнула бабуся. – Я їх трьох з вулиці вже годину загнати не можу. Та і я запитала у неї, перш ніж вам дзвонити. Вона хоче лишитися.
– Трьох? – перепитала Варя. Вони спілкувалися на гучному зв’язку, щоб обоє могли чути, що каже мама. – Хлопчики граються з Марійкою?
– Звісно, грають. Куди вони подінуться? У мене тут не набешкетуєш.
– Мамо, мені здається, вони ще не готові прийняти її.
– Це ви з ними сюсюкаєтеся, вони так і до повноліття не будуть готові. А я сказала все як є. Тепер вони за Марійкою дивляться, піклуються про неї.
Вітя та Варя переглянулись.
– Ну, ми завтра все одно приїдемо. Привеземо їм їжі, та провідаємо.
– Та приїжджайте, хто ж забороняє. Але будьте певні, що жоден із них із вами до міста не поїде. Боюся, я і за місяць їх не вижену.
Справді, ніхто з дітей не хотів повертатися. А Варя помітила, що її сини справді грають із Машею. І навіть, начебто, дбають.
Мишко постійно їй липучки на сандаликах поправляє, щоб не впала. А Єгор через канаву допомагає перестрибнути.
Та й з Віктором вони почали спілкуватися м’якше. Навіть сказали «дякую» за ті смаколики, що він привіз.
– Твоя мама, їй богу, чарівниця, – посміхнувся Віктор, коли вони поїхали.
– Може, вона має рацію… – промовила Варя. – Ми тут дорослі, і ми вирішуємо, як для всіх буде найкраще. Не треба це перекладати на дітей. Тому, як повернуться, повідомимо, що ми з’їжджаємось.
І, на диво, всі нормально сприйняли цю новину. Мабуть, хлопчики й справді зрозуміли, що мама теж гідна щастя. Та й, прибравши емоції, усвідомили, що Віктор – дядько добрий.
Ну а Марійка просто була рада. Адже тепер у неї з’явилися не лише брати, а й мама та бабуся. Що ще для щастя потрібно?
Дякую, шановні читачі, за Ваші коментарі та вподобайки!
