Ми з Тетяною були одружені близько трьох років. Всі ці роки ми поневірялися по орендованих квартирах.
Я навіть уже почав думати з приводу іпотеки, але дружина категорично відмовилася залазити в кабалу.
Анна Костянтинівна, моя теща, дізнавшись про мої плани, здивовано промовила:
– Чого ви у своїй не живете?
– Де у нас своя? – розсміявся я, вирішивши, що теща просто пожартувала.
– Ну, як де? Бабусина трикімнатна на Лісовій вулиці, – незворушно відповіла вона.
Я помінявся в лиці. Вперше за три роки я чув про те, що у нас із Тетяною є житло.
Точніше, воно було у моєї дружини, про що я був ні слухом, ні духом. Від такої несподіваної новини, я остовпів, та вирішив краще розпитати тещу.
– Квартира моїй матері належала. Вона запропонувала онукам її на себе оформити. Юлька відмовилася, сказала, що вона не має часу, а Таня погодилася, – буденним голосом промовила вона.
– Чому ми в ній не живемо? Зачекайте! У трикімнатній живе ваша друга дочка? – нарешті дійшло до мене.
– Так, там їм ближче було до роботи. Таня пустила їх. Вони вже років п’ять там живуть, – знизала вона плечима.
Почувши це, я взагалі втратив дар мови. Виявляється, весь цей час у квартирі дружини жила своячка з чоловіком, а ми самі блукали по орендованих квартирах!
– Ти мені нічого не хочеш розповісти? – я зустрів дружину в порозі.
– Про що? – скидаючи взуття, стомлено спитала Тетяна.
– Про трикімнатну квартиру! Сьогодні я дізнався, що в тебе є своя нерухомість, в якій живе сестра, в той час, як ми тиняється по орендованих! – вигукнув я, ніби до мене, щойно дійшло те, що відбувається.
– Так, є. Там Юля з Толею живуть, – байдуже відповіла Тетяна.
– Тобі не здається, що це якось не зовсім чесно? – сердито спитав я. – Я про іпотеку міркую, а вона мовчить у ганчірочку, маючи у власності квартиру!
– Що ти пропонуєш? – Дружина опустила очі в підлогу. – У них тяжке життєве становище. То Толю з роботи звільнили, то у Юлі спочатку одна дитина з’явилася, потім – друга.
– Пропоную зажадати свою квартиру назад. Наскільки я зрозумів, вони й так там живуть п’ять років, – невдоволено пробурчав я. – Потрібно і честь знати! До того ж нам теж час думати про дитину.
По обличчю Тетяни я зрозумів, що їй не дуже хочеться розмовляти з сестрою на цю тему.
– Поїхали! – скомандував я і, схопивши зі столика ключі від машини, підскочив до дверей.
– Давай потім. Та й утомилася я, – вона почала шукати привід для відстрочення візиту до Юлії.
– Зараз! – суворо промовив я. – Досить нам по орендованих мотатися. Нехай твоя сестра сама з чоловіком думає, де вони житимуть!
Тетяні довелося скоритися мені. Вона важко зітхнула і знову почала взуватися.
Розмова між двома сестрами відбулася важка. Юлія заявила, що їй нема куди йти.
– Треба ж, ми стільки років тут жили, і нікому ніякої справи до цього не було, а тут схаменулися! – розлючено сплеснула руками своячка. – До того ж у нас діти. Куди ми підемо?
– У нас теж дитина планується, – відбив я у відповідь. – Пожили своє, тепер наша черга!
– До речі, тут квитанція прийшла, ти за світло минулого місяця не сплатила, – уїдливо промовив зять і засунув в обличчя Тетяні папірець.
Я глянув на дружину і розгубився, усвідомивши, що всі ці роки вона, як господарка квартири, ще й комунальні послуги сплачувала!
– Нічого собі ви влаштувалися! – обурився я. – Мало того, що жили тут, то ще й ні за що не платили! Таня, ти у своєму розумі?!
– А хто мав платити, якщо це її квартира? Ми, чи що? – посміхнувся Анатолій.
– А хто ще? От ви нахабні хапуги! У вас місяць на те, щоб знайти квартиру! – суворо промовив я.
– Ні, ми тут хочемо жити, – Юлія здивовано закліпала нарощеними віями.
– Тоді викупляйте! Ви, звичайно, молодці, що так довго нахабно мешкали в ній, але гроші нам теж потрібні, – рішуче промовив я. – У вас три місяці, щоб розв’язати питання.
За похмурими обличчями родичів було очевидно, що вони цим не задоволені.
Проте, через три місяці Юлія зателефонувала сестрі та попросила про зустріч на нейтральній території.
Я вирішив піти на зустріч разом із дружиною. Своячка теж прийшла не одна, а з чоловіком.
– Тут півтора мільйона, – сухо промовив Анатолій і простяг Тетяні пакунок.
– Чому півтора? – насторожився я. – Ти хочеш сказати, що трикімнатна коштує півтора мільйона?
– Ні, три мільйони, але їх двоє. По половині кожна, – неохоче пояснив він.
– Яка ще половина? Квартира вся належить моїй дружині! Що за незрозумілі розрахунки ти там робиш? – прогарчав я, починаючи злитися у відповідь на хитрість родичів.
– У нас більше немає! Якщо не потрібні гроші, не беріть! – Анатолій знову притяг до себе пакет із грошима. Загалом нічого не отримаєте тоді.
– Подивимося, наскільки у вас вистачить совісті виселяти нас із квартири з маленькими дітьми! – додав він єхидно.
У цей момент мені захотілося відважити нахабному свояку парочку знатних потиличників. Я, насилу втримав себе в руках.
– Женя, може, візьмемо? – благала Тетяна, якій не хотілося остаточно псувати стосунки із сестрою.
– Роби що хочеш! – махнув рукою я і, вставши з місця, вийшов із кафе.
За десять хвилин із пакетом у руках на вулицю вийшла Тетяна. Слідом за нею – сестра з чоловіком.
– Я взяла півтора мільйона, – прошепотіла жінка. – Не хочу більше цих розбирань, хай живуть.
Тетяна не хотіла псувати стосунки із сестрою, але в результаті отримала зворотний ефект.
Юлія, після зустрічі у кафе, почала ігнорувати її. Навіть на спільних заходах вони з Анатолієм вдавали, що нас не існує. Отак і роби людям добро!
Треба було випхати всіх з квартири, і нерви не псувати, ні собі, ні людям! Так ні, дружина в мене дуже толерантна, стосунки не хотіла з “родичкою” псувати!
А вона чхати хотіла на її стосунки! Якби була моя квартира, я б зовсім по іншому вчинив! Таким нахабам не варто йти на зустріч! Я слушно міркую?
