Я просто жінка. Вже не дуже молода. Розлучена. Самотня. Живу, працюю, відпочиваю. Набридло, що всі, кому не ліньки шукають привід дорікнути мене моїм сімейним становищем. Чому чоловік має право бути самотнім? Розлучений – взагалі чудово! А на самотню жінку дивляться, як на прокажену. Я дуже втомилася від цього.
Я вже звикла жити просто для себе та дітей, не в тому я віці, щоб шукати інтрижку. Хочеться піти до театру, кіно. Беру квиток. Один. А касирка зазвичай співчутливо так: «А що ж чоловік вам не купив?». І смикнув мене Чорт сказати, що чоловіка немає. Вона опустила очі і тихо так, начебто співчутливо почала свій монолог у дусі: «Ну там же всі з кимось будуть, а ви як же? Такій жінці обов’язково потрібен чоловік».
Їду до іншого міста до друзів автобусом. Сильно літня сусідка цікавиться: «А чоловік що ж із вами не поїхав? ». Брешу, щоб не чіплялася: «Чоловік у відрядженні».
У селі, де всі знають мене з дитинства після розлучення, взагалі просто дивляться як на жінку легкої поведінки. Дехто навіть вітатись перестав. Запитую подругу — чому так?
— Раз ти чоловіка не втримала, вважають тебе неповноцінною. Була б ти нормальна жінка, чоловік би від тебе не пішов.
Я повноцінна тільки щоб ходити на роботу. Там не потрібно ходити разом із чоловіком за ручку. Чому я повноцінна, щоб однієї йти до магазину, однієї прибирати, однієї готувати, однієї перевіряти домашні завдання сина? А ось піти у кіно, поїхати на відпочинок – виявляється неповноцінна. І водночас варто одягтися краще, зробити незвичайну зачіску, як кажуть зовсім неприємні речі.
Іду до подруги на день народження. Макіяж зробила зачіску. Сама собі подобаюся. Заходжу до трамвая. Добрий кондуктор із «компліментом»: «Ну що розмалювалася, пенсіонерка? Чоловік за тобою не дивиться». Ось так. Приведеш себе до ладу – не подобається, не приведеш – страшна. І так негаразд. І інакше погано. Набридло! Хочеться просто жити. Як склалося життя, так і жити!
