Чому я не дзвоню своїй мамі? А тому, що їй не цікаво мене слухати, коли я ділюся з нею якимись своїми радісними новинами.
Вона завжди намагається закінчити розмову, посилаючись на термінові справи, хоча я завжди перед початком розмови питаю, чи має вона час поговорити, чи не заважаю я їй.
Зате якщо в мене сумний голос і в житті щось не ладнається, то мама сама мені телефонуватиме і вивідуватиме подробиці, і дзвонитиме доти, доки ситуація не нормалізується.
Ще рік тому я вважала, що мама просто хоче мене підтримати у скрутній ситуації, адже ми сім’я, це все так мило. До того ж я намагалася маму не вантажити негативом. У мене, як і в будь-якої людини, життя не складається з одних радощів та свят. Є безліч проблем, з якими я сама намагаюся впоратися.
Колись виходить, колись ні, але я не прихильниця перевалювання негативу на голову іншим людям, особливо коли сенсу від цього немає.
Ось маю проблеми на роботі, мама допомогти не може. То навіщо я стану на неї ці проблеми вивалювати? Я думала, що так убезпечую її від стресу, адже коли в когось із моїх близьких проблеми, я за них переживаю.
Я мамі взагалі намагалася нічого не говорити, але іноді вона сама дзвонила в такі моменти, коли мені було погано і просто не встигала зібратися і перебудуватися на радісну хвилю.
Тоді мама починала розпитувати, казати, що чує, що в мене щось не так, вимагала поділитися з нею і нічого не приховувати від матері.
Я розповідала, що відбувається, намагаючись не сильно вдаватися до подробиць. Тобто навмисне занижувала ступінь проблемності ситуації.
Але навіть тоді мама вчепилася в це як кліщ. Дзвонила потім ще кілька днів поспіль, доки не переконувалась, що ситуація в мене під контролем. А потім знову майже переставала мені дзвонити. Я помітила, що вона взагалі мені завжди дзвонила тільки зі своїми справами, просто про мої справи вона починала цікавитись, коли були підозри, що в мене не все так добре.
Чому я раніше цього не помічала? Не знаю, напевно, мені дуже хотілося вірити, що маму цікавлять мої справи, але вона не хоче надто поглиблюватись у моє особисте життя.
Рік тому у мене стався серйозний нервовий зрив, я вирішила звернутися по допомогу до психолога. Ось на терапії у мене і почали виникати питання до нашого з мамою формату спілкування. Адже тільки я їй дзвоню просто так. Вона дзвонить або з якоїсь справи, або дізнатися, як справи в мене, якщо знає про існуючу проблему.
Не хотілося плодити безпідставні підозри, тому я вирішила у мами спитати прямо, чому це вона так робить. Думала, що почую спростування своїх думок, але мама вирішила, що брехати немає сенсу.
– Ой, у тебе завжди так все добре, що аж слухати нудно! – заявила мені мама.
Виявляється, її дратують мої розповіді про те, що в мене все гаразд. Вона щиро вважає, що я на таке життя не заслужила, тому й слухати не хоче.
Натомість коли у мене проблеми, то мамі це здається дуже правильно, це її цікавить. Тоді вона мені й дзвонить.
– А чого я тобі дзвонитиму? Щоби вислухати, як у тебе все шоколадно – мармеладно? Ось я у твої роки так добре не жила! – пояснила мама свою позицію.
Стало одразу якось так бридко на душі. Що я їй поганого зробила? І як взагалі можна засмучуватися, що твоя дитина добре живе?
Це відкриття, звичайно, дуже неприємне, зате я розлучилася з оманою, що мама за мене переживає. Хоча, звичайно, вона переживає, але тільки через те, що я живу надто добре.
Я вирішила, що дзвонити мамі більше не буду. Не хочу її дратувати своїми успіхами та радувати своїми проблемами. Це ні до чого. Нехай шукає своє моральне задоволення десь трохи далі від мене.
