– Мамо, мене Костя покинув! – Таня плакала в слухавку.
– Чудова новина! – Вирвалося в Алли, – нарешті ти прокинешся, і почнеш нове життя.
– Ти що кажеш?! Яке нове життя? Я не зможу без нього! І потім: ти не забула, що в мене син росте?
– Мишко досить дорослий, скоро сам одружиться, – спокійно відреагувала Алла, – тобі давно пора подумати про себе.
– Я тебе не розумію, – промовила Тетяна крізь сльози.
– Зрозуміло, ти ніколи мене не розуміла. Знаєш що, давай приїжджай, поговоримо.
– Я приїду.
Алла поклала слухавку, і почала накривати на стіл. Дістала з бару пляшку білого, нарізала сир, шинку, відкрила оливки. Запалила свічку. Дочка з’явилася за пів години – приїхала на таксі.
На неї було боляче дивитися: червоні очі – мабуть, не спала всю ніч, розпухлий ніс, на щоках доріжки від сліз.
– Сідай, – Алла кивнула на журнальний столик у центрі вітальні, – відзначимо цю справу.
– Ну знаєш, мамо, це вже верх цинізму, – Таня раптом розлютилася, – ти хочеш відзначити крах мого сімейного життя? Тебе це тішить?
– Який крах? Твоє життя тільки починається, – Алла була сам спокій, – тобі всього тридцять п’ять.
– Усього?! У мене син підліток! Я почуваюся стародавньою бабусею!
– Ось у цьому твоя проблема, доню. Ти не любиш себе.
– А як ось це можна любити? – Тетяна окинула поглядом свою трохи розповнівшу фігуру, – тобі добре, ти он яка …
– Яка? – Усміхнулася Алла.
– Струнка, легка, безшабашна якась. Я завжди дивувалася, як ти примудряєшся залишатися такою у твоєму віці.
– До чого тут вік? Це, як би тобі пояснити? Це стан душі! Одні перетворюються на людей похилого віку, бувши зовсім юними, інші – завжди молоді!
– Ну так. Ти завжди поводилася, як шалене дівчисько.
– Шалене?
– Так, тато так казав. Не розумію, як він це витримував?
– Що, скаржився?
– Ні. Я сама бачила, що він страждає.
– Страждає? Ти так це сприймала?
– Ну, а як? Ти завжди робила те, що хотіла. З ним не радилася. Задумала кудись поїхати – поїхала. Вирішила звільнитися – звільнилася. Набридло терпіти його рідню – звела спілкування до мінімуму. Його думка нічого для тебе не означала.
– А тобі була відома його думка?
– Ні, але мені здавалося, що я його розумію. Як він сердився, коли був змушений замість тебе готувати! Ти, бачите, не любиш цим займатися. Ці твої вічні гості! А йому хотілося побути в тиші.
– Ти ж не давала йому жодної хвилини спокою! А твої друзі-чоловіки? Ти навіть не замислювалася, що татові неприємна їхня присутність! Ти жила, як егоїстка! Саме тоді я вирішила, що ніколи не буду такою.
– Ось воно що? Ну що ж, підбиймо підсумки. Я прожила у шлюбі сорок років, ти – п’ятнадцять. Я завжди була щаслива та вільна, ти – вічно нещасна. Мене чоловік носив на руках, тебе – принижував та ігнорував. Я свого чоловіка поховала, твій від тебе втік. Ну, і як тобі такий розклад?
– Ти утрируєш!
– Нічого подібного. Зрозумій, вся річ у нас самих. Я завжди воліла бути сама собою, ти – зображувала з себе казна-що. Допомогло тобі це?
– Подивися: ти молода, вродлива жінка. На що ти перетворила своє життя? Тобі подобається бути слугою? Чому ти так залежиш від думки інших, і від бажань твого чоловіка? Я тебе цього не вчила. Усім своїм життям не вчила.
– Я – дружина, мати! Я маю служити своїй родині!
– Так, але це потрібно робити по коханню, а не за обов’язком. А плазувати перед усіма через силу – це взагалі за межею. Навіщо? Кому це потрібно? Хіба це робить когось щасливим?
– Я хочу, щоб у родині був мир.
– Мир? Це не мир, доню, це ілюзія! Твій чоловік терпить твоє занудство, сину ти не цікава, друзів у тебе немає. У тебе взагалі нічого свого немає! Ти розчинилася в житті своїх близьких і думаєш, що ощасливила їх своєю самопожертвою.
– Мені здавалося, це правильно.
– Ось саме – здавалося. І, що найприкріше, здається й досі. Прокинься, Тетяно! Поверни собі своє життя. Стань сама собою. Пам’ятаєш, як ти любила їздити зі мною в гори? А скільки ми мандрували?
– Тобі все було цікаво. А як ти танцювала! Чому ти закинула своє захоплення? Коли ти востаннє була в кіно? У театрі? Адже був час, коли ти знала про всі нові постановки! Ти горіла жагою до всього нового!
– Запалювала всіх своїм позитивом! Куди все поділося? Чому, вийшовши заміж за Костю, ти перетворилася на… квочку? Хіба таку жінку він полюбив свого часу?
– Коли це було, – Тетяна змахнула чергову сльозинку, – я вже не пам’ятаю себе такою.
– Згадуй, доню! Усього п’ятнадцять років минуло. І знаєш, це саме життя поставило тебе перед вибором.
– Або ти сидиш, ридаєш, бігаєш за Костиком, благаючи його повернутися. Або починаєш усе спочатку. З тієї точки, де ти його зустріла. Пам’ятаєш, як ти сміялася з його пропозиції, казала, що ви такі різні?
– І я мала рацію.
– Звісно. А пам’ятаєш, що я тобі відповіла?
– Ти сказала, що я маю шанс підтягнути його до свого рівня.
– Так, але почала я цю фразу зі слів: якщо ти його кохаєш…
– Я кохала.
– Так. Але ти прагнула стати для нього зручною. У цьому твоя помилка. Отже, якщо хочеш врятувати свій шлюб – стань тією Тетяною, якою була.
– А якщо я не хочу?
– А не хочеш – тим більше повертайся до себе. Стань щасливою заради себе! Повір – все інше налагодиться само собою. Знаєш, в однієї моєї подруги прекрасний девіз: “Щоб не сталося – встала, обтрусилася і далі пішла – життя продовжується!”
– Не знаю, чи вийде у мене.
– Ще і як вийде! Або ти не моя дочка! Ну що, відзначимо твою свободу? – Алла усміхнулася.
– А давай! – Вигукнула Тетяна, в її очах загорілися вогники.
Костя так і не дочекався, коли Тетяна прийде до нього на уклін. За рік вони розлучилися. Починати якісь нові стосунки Тетяні просто ніколи.
Зараз вона разом із сином навчається в автошколі, відновлює свою англійську, займається у студії сучасного танцю, щоб прийти у форму.
А ще робота, там теж назрівають зміни! Життя продовжується! І воно прекрасне у будь-якому віці! Ви з цим згодні?
