— Тут почнеться наше нове життя, — прошепотів Влад, притискаючи Катю до себе у дверному отворі квартири.
Він стояв на порозі, тримаючи її на руках — класика весільного жанру, тільки без пелюсток троянд на підлозі. Сонце розкреслювало паркет золотими лініями, перетворюючи звичайну прихожу на декорацію для щастя.
— Ти, між іншим, важкенька, — засміявся Влад, опускаючи її на підлогу.
— А ти, здається, слабак, — Катя клацнула його по носі, скидаючи туфлі. — Зате тепер знаю, що з тебе толку в господарстві небагато.
Влад зробив серйозне обличчя:
— Я, між іншим, молодий IT-спеціаліст з перспективами. Можу і цвях забити. А то й два.
— Ого! А програмний код на стіну повісити зможеш?
Вони розсміялися. Двадцятичотирирічна Катя — магістрантка економічного факультету, і двадцятисемирічний Влад — амбітний програміст, уперше залишились наодинці у квартирі, яка тепер стала їхнім спільним домом.
Квартира дісталась Каті від батьків — простора, з видом на парк, сонячна зранку.
— Зручно, що в тебе вже є квартира, — сказав Влад, обіймаючи її за плечі й вдивляючись у панораму зелені за вікном. — Це зніме навантаження з бюджету.
Того вечора вони сиділи на підлозі, бо нові меблі ще не доставили, їли піцу з коробок і будували плани.
Влад говорив про ремонт у ванній, Катя мріяла про світлі фіранки. Вони сперечались про імена для майбутніх дітей.
— Максим! — наполягав Влад.
— Артем, — заперечувала Катя.
— А якщо дівчинка?
— А якщо двійня? — підняла брови Катя.
Перші місяці спільного життя промайнули у вирі затишку й новизни. Вранці Влад варив каву перед роботою, увечері Катя вчилась готувати його улюблені страви.
Коли вона плуталась у рецептах, він сміявся:
— Не хвилюйся, з голоду ми не помремо. У крайньому разі є доставка.
Вона навчалась, він працював. У вихідні вони вибиралися до парку, ходили в кіно, зустрічалися з друзями.
Вночі засинали в обіймах одне одного, переплівшись руками й ногами. Катині пальці заривалися в його жорстке волосся, а його дихання зігрівало її шию.
— Ти — найкраще, що трапилось у моєму житті, — казав він.
Влад оплачував рахунки. Катя тримала дім у порядку, писала дипломну і мріяла про роботу. Готувати вона так і не навчилася добре, але він жодного разу не скаржився.
Перші гості в їхньому новому домі захоплювалися:
— Яка у вас атмосфера!
— Класна квартира!
— Добре влаштувались!
На третьому місяці приїхала мама Влада, Тамара Михайлівна. Суха жінка з акуратно укладеним сивим волоссям і суворим поглядом.
— Непогана квартирка, — сказала вона, повільно проходячи з кімнати в кімнату. — Простора.
Її очі ковзали по стінах, ніби вона подумки складала опис майна.
— Сподіваюся, ти цінуєш, що син взяв на себе всі витрати, поки ти навчаєшся, — звернулась вона до Каті. — Не кожен чоловік погодиться на таку відповідальність.
— Мамо, — насупився Влад.
— А що? Я кажу правду. Зараз чоловіки не хочуть утримувати жінок. А мій Влад — благородний.
Катя усміхнулась:
— Я це дуже ціную, Тамаро Михайлівно. Влад — чудовий чоловік.
Тамара стиснула губи:
— Ну, побачимо, як ви справитесь.
Увечері, коли Тамара Михайлівна поїхала, Влад обійняв Катю:
— Не зважай. Вона просто хвилюється за мене.
— А за що хвилюватися? У нас же все добре, — Катя притиснулася до нього, зарившись носом у його плече.
— Звісно, добре, — погодився він.
Але щось невловимо змінилося після візиту Тамари. Влад став частіше затримуватися на роботі.
Катя двічі знаходила серед їхніх речей щось незнайоме — жіночі шпильки, гребінець, який вона ніколи не купувала.
— Це мама забула, — сказав Влад.
Катя повірила. Вона завжди вірила.
До кінця другого року спільного життя вона помітила, що замість «ми вирішили» він усе частіше казав «я вирішив». Замість «наш дім» прослизало «ця квартира».
Одної ночі Катя прокинулася від дивного відчуття. Влад спав поруч, відвернувшись до стіни.
Вона дивилася на його спину й відчувала, як тривога розливається тілом. Ніби хтось невидимий прошепотів: придивись уважніше.
П’ять років потому Катя стояла біля кухонного вікна й дивилася на парк унизу. Осінь малювала жовті плями на зеленому полотні. Вона вже пів години чекала, коли Влад повернеться з роботи.
День видався виснажливим. У бухгалтерії, де вона працювала останні три роки, накопичилось звітів.
Керівник двічі викликав її — клієнти були невдоволені. А ще — рахунки за квартиру, Влад знову «забув» перерахувати свою частину.
Вхідні двері грюкнули. Влад кинув ключі на тумбочку.
— Привіт, — сказала Катя, не обертаючись. — Я підігріла вечерю.
— Не хочу. Поїв із колегами, — він пройшов повз, навіть не торкнувшись губами її плеча — традиція, якої вже три роки як не було.
Катя зітхнула й пішла слідом.
— Нам треба поговорити про рахунки. Знову все на мені.
Влад, розвалившись на дивані й вмикаючи ноутбук, скривився:
— У мене зараз складний проєкт. Потім розберемось.
— «Потім» уже третій місяць. Ти не вкладаєшся в наш бюджет, я сама тягну всі витрати. Усі продукти.
Влад підвів очі від екрана, його погляд був холодним:
— Я працюю весь тижде, маю право розслабитися. А ти чіпляєшся з порогу.
— А я не працюю? Це ж наш спільний дім, наші спільні рахунки!
— «Наш дім», — саркастично передражнив він. — Ти це постійно підкреслюєш.
Катя непорозуміло подивилась на нього:
— А як інакше? Ми ж родина.
— Угу, — Влад повернувся до ноутбука.
Розмова закінчилась, так і не почавшись.
Таких вечорів ставало все більше. Катя працювала, готувала, прибирала, а Влад — просто існував поруч. Його головним захопленням стало демонстративне невдоволення всім: їжею, погодою, її одягом, її друзями.
Тамара Михайлівна тепер була частою гостею. Могла приїхати без попередження, зайняти ванну на годину, перебрати речі у шафі «допомагаю вам із порядком» і обов’язково знайти, до чого причепитись.
— У нашому роду жінки вміли господарювати, — казала вона, проводячи пальцем по полиці й демонстративно розглядаючи пил. — Але кожному своє.
Катя терпіла. Заради миру. Заради примарної надії, що все налагодиться.
Але всередині вже зрів рішучий намір — піти від нього. Тихо. Гідно. Почати нове життя. Залишалося обрати момент і зібратися з духом.
Доля вирішила все за неї.
У п’ятницю ввечері, після особливо важкого робочого тижня, Катя приготувала вечерю й чекала чоловіка. Замість одного Влада приїхали двоє — він і його мати.
— Катю, як справи, як робота? — Тамара зайшла до квартири, наче до себе додому.
— Усе добре, — сухо відповіла Катя.
Вони повечеряли в напруженій тиші. Тамара критикувала їжу, Влад мовчки втупився в телефон. Після вечері Катя прибрала зі столу, помила посуд і повернулася до вітальні.
Влад і Тамара сиділи поруч на дивані й про щось перешіптувались.
— Щось сталося? — запитала Катя.
Влад відклав телефон і подивився на неї з незвичною рішучістю.
— Нам треба поговорити.
— Слухаю.
— Ми з мамою вирішили, що ти зʼїдеш, а ми залишимось жити у квартирі.
Катя завмерла. Вона чекала чого завгодно, але не цього.
— Що?
— Ну… логічно. Я утримував нас перші роки. Справедливо буде — ти підеш, квартира нам. Ми — родина. А ти — ну, як би… вже ні.
Він говорив без злості чи агресії. Наче пояснював робочий алгоритм або пропонував просте бізнес-рішення.
Тамара кивала, стиснувши губи:
— Це правильно. Влад багато для тебе зробив.
Катя дивилася на них обох і вперше бачила людей, яких, виявляється, ніколи не знала. Чужих людей у своєму домі, які планують її майбутнє.
Вона чекала, що всередині спалахне гнів, але натомість прийшло дивне спокійне відчуття. Ясність. Наче розфокусований об’єктив раптом налаштувався ідеально.
— Добре, — промовила вона повільно. — Я подумаю.
Влад здивовано підняв брови:
— Отак просто?
— Майже. Але… давай обговоримо це красиво. При всіх. Влаштуємо вечерю, зберемо твоїх колег і друзів. Може, вони допоможуть розібратись, хто правий?
Влад переглянувся з матірʼю. На його обличчі зʼявилась настороженість, але вона швидко змінилася самовдоволеною усмішкою:
— О, ти несподівано раціональна. Чудово. Я все поясню. Хай люди скажуть своє слово.
Тамара насупилась, але Влад поплескав її по руці:
— Мамо, все нормально. Ми цивілізовані люди, правда ж?
Катя усміхнулась і кивнула:
— Абсолютно цивілізовані.
Суботній вечір огорнув квартиру м’яким світлом. На столі — закуски, вино, свічки. Катя одягла елегантну синю сукню — ту саму, в якій колись Влад уперше сказав, що вона красива.
Гості почали приходити близько сьомої. Троє друзів, пʼятеро колег Влада, сусідка, з якою вони іноді обмінювались книжками. Тамара Михайлівна сиділа в кутку дивана з виглядом господині дому, стиснувши тонкі губи.
Влад був у піднесеному настрої. Жартував, розливав напої, впевнено тримав руку на спинці Катіного стільця.
Ідеальний господар і чоловік. Так, зі сторони, й не скажеш, що вчора він виганяв дружину з її ж власної квартири.
— Друзі! — Влад підняв келих. — Дякую, що прийшли. У нас особливий вечір.
Він поглянув на Катю, але вона легко торкнулася його руки:
— Я сама, якщо дозволиш. У мене підготовлено невеличкий виступ.
Влад здивовано кліпнув:
— Добре.
Катя підійшла до телевізора й увімкнула його з флешки. На екрані зʼявилась перша слайд-презентація.
— Раз ми обговорюємо долю цієї квартири, я підготувала матеріали, — усміхнулась вона гостям. — Влад, можна?
На обличчі чоловіка майнула невпевненість, але відступати було нікуди:
— Звісно.
Катя натиснула на пульт:
— Ось наше весілля. Гарне, правда?
На екрані — вони молоді, щасливі. Катя в білій сукні, Влад у костюмі. Гості закивали, заусміхались.
— А ось перші два роки нашого спільного життя. Влад справді оплачував квартиру, поки я навчалась. Це правда.
Слайд змінився. Виписки з рахунків, охайно відскановані чеки.
Влад випростався в кріслі, на його обличчі зʼявилося самовдоволення.
— Потім я закінчила навчання й почала працювати. А ось що було останні три роки.
Новий слайд. Графік витрат — зелена смуга Каті займала 80% діаграми, червона смужка Влада — жалюгідні 20%.
Влад насупився. Гості здивовано переглянулись.
— Я не розумію, до чого ти ведеш, — втрутилася Тамара Михайлівна. — Мій син…
— Секундочку, — м’яко перебила її Катя. — У мене ще є матеріали.
Вона перемкнула слайд. Відео. Тамара Михайлівна біля плити на кухні, не підозрюючи про зйомку, говорить тоном, повним отрути:
— Ця дівчина зовсім не вміє вести господарство. Якби не ми з тобою, дім давно перетворився б на свинарник.
Обличчя Тамари Михайлівни налилося червоним. Усі в кімнаті замовкли.
— Випадково записалось на телефон, — пояснила Катя. — І таких відео в мене багато.
Наступний слайд. Влад на дивані, кричить на Катю:
— Мені набридла ця робота! Ти заробляєш — от і плати за все! А я втомився!
Ще один слайд. Влад шепочеться з матір’ю на кухні:
— Документи на квартиру в неї. Як думаєш, можна переоформити?
Катя натиснула паузу. У кімнаті повисла напруга — така густа, що, здавалося, її можна було торкнутися руками.
— Влад казав, що квартира — його за правом. Що він її «утримував». Але ось як усе було останні три роки, — вона вказала на цифри. — Я оплачувала рахунки, продукти, ремонт, коли прорвало трубу. А Влад купував собі нові гаджети.
Вона подивилася чоловікові просто в очі:
— Ти сказав своїм друзям, навіщо ми їх сьогодні зібрали?
Влад дивився в підлогу, його шия вкрилася червоними плямами.
— Дозволь, я скажу, — Катя звернулася до гостей. — Учора Влад і його мама повідомили мені, що я повинна зʼїхати зі своєї ж квартири. Ось так я різко дізналась, що чоловік хоче розлучення.
З тієї самої квартири, яку я отримала від батьків ще до шлюбу. З тієї, де я оплачую все останні три роки. І знаєте чому? — вона зробила паузу. — Бо «вони так вирішили».
Вона вимкнула презентацію. Екран телевізора згас.
— Що ж, друзі, квартира залишиться мені. За законом. І за справедливістю. А Влад… він може забиратися хоч сьогодні. Сподіваюсь, Тамара Михайлівна пустить тебе назад до себе. Дякую за увагу.
Пауза. Один із друзів Влада нервово пирснув. Хтось із колег почав аплодувати. Влад різко підвівся, його обличчя застигло маскою.
— Як ти посміла… — Тамара Михайлівна майже задихалася від обурення.
Катя глянула на неї з легкою усмішкою:
— Як я посміла? Я надто довго мовчала, Тамаро Михайлівно. Ось у чому моя помилка.
Сусідка підійшла й міцно обійняла Катю:
— Бідна дівчинка. Чому ж ти раніше нічого не сказала?
Колеги Влада незграбно підводилися, хтось прощався, хтось підходив до Каті зі словами підтримки.
Влад схопив куртку й вискочив із квартири, грюкнувши дверима. Тамара Михайлівна, кинувши на Катю нищівний погляд, поспішила слідом.
До десятої вечора всі розійшлися. Катя замкнула двері, скинула туфлі й повільно пройшлася кімнатами. Її квартира. Її дім. Він здавався більшим і світлішим, ніж раніше, ніби стіни розсунулись, впустивши більше повітря.
Вона зняла сукню, накинула м’який домашній халат, увімкнула улюблену музику. На кухні заварила чай, додала меду.
Вечірній парк за вікном світився вогнями міста. Якась пара йшла, тримаючись за руки. Катя усміхнулась.
На столі вона залишила собі записку:
«Тепер — тільки гідний чоловік. Тільки рівність. Тільки чесність. Я — знову я».
Вона зробила ковток теплого чаю й подумала, що ранок наступного дня буде зовсім іншим. І це відчуття — як передчуття справжнього щастя — було найчарівнішим за багато років.
