Даша не сподобалася мені з першої зустрічі, але я сказала собі, що не можу втручатися в життя сина. Тепер шкодую, що виявляла мудрість та терпимість. Можливо, якби я з самого початку була свекрухою-монстром, у Михайла сьогодні була б гідна дружина. Вже краще цієї невдячної Даші.
Повинна визнати, що невістка відбулася в кар’єрному плані, вона чудово освічена, як і її батьки. Наша родина не має такої успішної історії, та й університет зміг закінчити тільки син. Знаєте, часи були інші, життя було іншим. Однак у нас ніколи не було нестачі в інтелігентності та культурі. Певні правила існують незалежно від дипломів, або людина вміє поводитися гідно, або ні.
Перші дзвіночки були ще до весілля. Я запропонувала Мишкові взяти для церемонії обручки бабусі та дідуся, нашу сімейну реліквію. Але Даша не хотіла. Навіть не подякувала, відповіла лише, що вони обговорять це питання.
Потім Мишко сказав, що обручки вони куплять самі, хоч я впевнена, що це було тільки її рішення. Мабуть, звичайні золоті прикраси були недостатньо гарні для її сяйва. Могли хоча б із пристойності погодитись, не одягли б самі, то онукам би залишили.
Заважати я не стала – справа молода. Але те, що сталося далі, мене вразило. Коли зайшла мова про весілля, виявилося, що вони не хочуть ніякої урочистості, тільки розпис удвох, а далі таксі, аеропорт, подорож до Дубая. Як можна на таку важливу подію батьків не запросити?
Напевно, я надто старомодна, але це просто неповага до сім’ї. Ніхто не просить збирати табір на 300 осіб, але хоча б найрідніших можна ж покликати? Її батьки тільки похитали головами, мовляв, молодим жити, нехай роблять, як хочуть, аби їм було добре. Я теж хочу, щоб діти були щасливими, але не побувати на весіллі рідного сина – це якось занадто.
Після довгих обговорень весілля таки відбулося, я взяла на себе частину витрат, щоб бюджет молодої сім’ї не постраждав. За кордон вони так і не поїхали, але нічого, встигнуть ще, все життя попереду.
Деякий час після весілля стосунки з Дашею були нормальні. Але що далі, то очевидніше ставало, що її посмішка – це маска. Вона зі мною мила і привітна, але все робить по-своєму. І Мишко під її дудку танцює. А я ж намагаюся, допомогти хочу.
Вже 7 років живуть на орендованій квартирі, я давно пропонувала, мовляв, відкладайте гроші, я зі свого боку готова вам грошей подарувати (давно накопичувала на квартиру для сина, але поки що тільки на кімнату вистачає).
Відкладайте, кажу, додайте і купіть собі хоча б однокімнатну на околиці. Синочок загорівся, вже плани почав будувати, а вона каже: “Дякую, мамо Віро, такий щедрий подарунок, ви така до нас добра, можна ми обговоримо це питання?” Обговорили в результаті ні.
Вердикт такий: ми повинні самі всього досягти й бла-бла-бла. Загалом, нікому моя турбота задарма не потрібна. Найприкріше, що машину потім купили, яка їм і не потрібна особливо. Та краще б іпотеку оформили, вже виплатили б борг, жили б у своїй квартирі.
У дрібницях теж проявляється. Даша не їсть нічого з того, що я готую. Приїжджають у гості, я готую, намагаюся, повний стіл: пироги, салати, м’ясо, закуски. Мишко уплітає за обидві щоки, а Даша дві ложки з’їсть, і все на цьому. А я добре готую всім подобається. Ну гаразд, це нісенітниця, може й не думає, що ображає мене цим, просто фігуру береже.
Коли з’явилася онука, я мріяла, що мене покличуть допомогти хоча б у перші місяці. Я ж двох дітей сама виростила, мені ніхто не допомагав, то знаю, як це важко. Але Мишко з Дашею поводяться як незнайомці.
Подарунки для онучки, мабуть, так і залишаються нерозпакованими: жодного разу не бачила, щоб мала гралася з ляльками, які я для неї вибирала. Дуже сухі формальні зустрічі, я навіть порозумітися з моїм золотцем не можу. А приїжджати без запрошення – я не так вихована. Якщо не потрібна, то й нав’язуватись не стану, хоч і гірко це. Мишко вже й дзвонить лише раз на тиждень, він від мене все далі й далі. А в мене душа болить.
І все б нічого, я в їхні стосунки не лізу, мовчу, якщо синові з нею добре – хай живуть. Але остання ситуація зовсім вибила мене з колії, прикро до сліз. У липні вони приїхали до мене в гості та сказали, що переїжджають, житимуть в іншому місті разом із батьками Даші. Кажуть, що так буде простіше фінансово, що потісняться кілька років у невеликому будинку, натомість за цей час накопичать грошей на своє житло.
Мене вразила ця новина. Тобто мій син готовий бути приймаком, жити в чужому домі з малознайомими людьми, а допомогу рідної матері не хоче прийняти? Заради чого я працювала, накопичувала, у всьому собі відмовляла? Чому молодший син Олексій не вважає за сором приймати мою турботу, а Мишка ніби підмінили? І як мені тепер спілкуватися з онукою? У мене вже здоров’я нема їздити постійно через пів країни.
Я не зла, все б своїм дітям віддала. Думаєте, напевно, що з розуму вже вижила, але я адекватна. Друга невістка у мене – ангел, з одруженням Льоші наче дочку знайшла. Його Настя завжди ввічлива, добра, з радістю приймає мою допомогу, та й сама завжди готова допомогти.
А Даша зовсім інша. Холодна, гордовита, ніс відвертає від будь-яких подарунків та порад. А син їй до рота заглядає, такий рідний і коханий Мишко став зовсім чужим. Адже в нього тепер жодного самостійного рішення немає, все її розумом живе. Звинувачую себе, що виховала такого підкаблучника.
