Діти можуть зрадити, кинути, навіть ударити, але ніяка нормальна мати не відмовиться від своєї кровиночки. Інші люди похилого віку скаржаться, що не знайшли час на дітей, що доведеться жити останні дні в самоті, не бачачи поряд рідної душі.
На мій погляд, іноді чужі люди бувають поряднішими за своїх. Мені одночасно хочеться і поскаржитися на дітей, але я їх розумію, і не звинувачую. Можливо не побачила, недодала чогось, раз вони такими виросли.
Ми у відповіді за вчинки своїх дітей. Господь справедливий, він не дає завдань, що нам не під силу. Та що сказати, мені ще пощастило, хоч зрідка їх бачу. Раніше любили говорити прислів’я про яблучко, що схоже на яблуню, на якій виросло, а зараз якщо людина зла, нарікають на гени.
Заміж, як думалося, я вийшла вдало. Молода була, не побачила, яка у Дмитра душа гнила. Доглядав він добре, а як одружилися, і стали жити сім’єю, всі соки з мене випив своїми зрадами, лише до старості вгамувався сатана. Він суперечок не виносив на дух, посуд, меблі ламав, ляпаси давав за зайве слово.
Вживав він рідко, але коли по брівки заллється, зовсім похмурим ставав. Скільки разів я у сусідів ховалася, добре хоч на дітей руку не підіймав. 5 років вже минуло, як його не стало.
Погане вже почало забуватися, думаю іноді, як він там без мене. Хоча крові він мені багато попив… Діти в нього пішли, як підростати почали, так від батька не відходили, чули мою слабину, вони ж бачили, як мною він помикає, а я мовчу. Тим більше, що заробляв він добре, начальником був.
Я на заводі працювала. А ось із житлом нам пощастило, молодим в наші часи допомагали, не те, що зараз. Ось і нам двокімнатну квартиру дали одразу, без тяганини. Тим більше у нас двійнята були.
Тоді ж у нас усіляких новомодних УЗД не було у лікарні, до останнього не знала про це.
Віра була гарною дівчинкою, з нею не було жодних проблем, а ось Вася скрізь примудрявся нашкодити. Бешкетником він був, скільки разів до директора викликали за бійки.
Ось і зараз, начебто дорослий чоловік, сім’я є, але віддуватися вкотре доведеться мені. Якщо не вмієш працювати розумом, заробляй силою!
До сліз шкода розлучатися з квартирою, тут я майже півстоліття жила, а робити нічого, доведеться продавати.
Раніше наш будинок був околичний, а зараз, коли місто розрослося, вже вважається центральним. З вікна видно аптеку, а за рогом універмаг. На новому місці доведеться звикати до їхньої відсутності. Мені, якщо чесно, Васю не надто шкода, просто онуків не хочу кривдити.
А якщо з Васею що скоїться, як матуся Людка буде їх підіймати? Хоч я онуків рідко бачу, але вони ж мої кровиночки. Якщо у в’язницю посадять Васю за борги, кому вони будуть потрібні?
Спочатку, коли діти заговорили про продаж квартири, я рукою все махала. Здоров’я підводить, нещодавно астму лікарі знайшли, навіщо мені в село? Ну а як їй не бути я на заводі працювала, а там дим коромислом постійно? Вітя зараз зачастив, а бувало місяцями про нього не чути.
Ну хоча б мобільні телефони придумали, можна і самій зателефонувати. Втім, я сама рідко дзвоню йому, скаже ще що погана пам’ять, бо кожного разу одне й те запитую, про життя. Чесно кажучи, чим він там займається, не розумію досі: якісь брокери, токени, акцизи. Що це за речі, навіть не розумію.
Турботи від сина я ніколи не бачила, та й Вєрка теж не докучала, ось тільки нещодавно почала дзвонити. Так добре про життя в селі розписує, прямо не життя, а казка. Я знаю, що там не мед, сама ж із села
Про те, що у сина боргів по саму маківку, дізналася я випадково. Вирішила якось сходити до них у гості. Ну думаю, сину я й не потрібна, а от з онуками потішуся. Маринка зустріла непривітно, щоправда, скандалити не стала.
Справа надвечір була, невістка відійшла до сусідки, а тут дзвінок. Я взяла слухавку, і почула добірний мат, навіть Діма такого собі не дозволяв, якийсь чоловік, з моторошним акцентом, гроші вимагав. Я не відразу зрозуміла, про що мова, тільки коли ім’я Вася розчула, все стало на місця.
Отак зараз і живу, на валізах. Васі про дзвінок не сказала, справі балачками не допоможеш. Він все говорить мені, що продамо твою квартиру і житимеш забезпечено. Я розумію, що грошей мені не бачити, сподіваюся з онуками хоч нічого не трапиться.
Цього тижня поїдемо дивитися будинки до найближчих селищ. Сподіваюся, хоч газ у ньому буде, дровами топити у мене навряд чи знайдеться сил. Я вже всіх знайомих, що ще живі, обдзвонила, і попередила, що їду з міста, сумніваюся, що вже зустрінуся з ними.
На себе вже рукою махнула, аби дітям та онукам добре було. Можливо моя жертовність нікому й не потрібна, зате моя материнська душа заспокоїться!
