Посварилася з донькою, по чому так посварилася, що тепер геть і дзвонити не хочеться. А все почалося з того, що вони мені на 5о-річчя дачу подарували. Всі діти скинулися і подарували. Я від емоцій не могла сліз стримати, я все життя собі хотіла маленьку грядочку.
А тут ціла дача, з садом хорошим, деревами фруктовими, клаптик городу, хай і не великий. Коротше така задоволена була.
А на весні я попросила дітей, щоб ті мені допомогли засадити город. Всі відмовилися, то я і сказала що тоді нічого нікому не буду давати, бо воно саме не виросте.
Наче всі погодилися. Але менша донька таки зводила мене на ринок, купили розсади, саджанців різних, насіння, сама заплатила за це, кілька разів на дачу мене зводила, ще кілька продукти мені і так дещо. І все на цьому, вся допомога.
Почалися банки- закатки, то я потихеньку і почала консервацію робити, то 2, то 5 банок їй в багажникк тихцем поставлю. А прийшов час города прибирати, інші овочі переробити, то вона і не схотіла. Як так? Вареннячко їсти хоче, а матері допомогти ні. От ми і посварилися сильно. Адже я не для себе старалася.
Зранку я прокидаюся від шороху якогось на подвір’ї, і що? Донька привезла консервації і вигрузила під ранком з машини. Я кажу, якщо будеш так чинити, немає в тебе більше матері, а вона розвернулася і поїхала.
Каже що їй часу на банки склянки немає. Вона не просила, тому нема чого ображатися. Так а для чого ж було тоді купувати мені ту дачу, якщо я там буду сама сидіти без допомоги на собі город тягнути? І
нші діти теж не хочуть допомагати. Кажуть, що вони для мене дачу купували, то нема чого тепер їм там робити. Відкупитися мабуть так від мене вирішили. Заважаю я їм в місті. Але що ж це таке, кого я виховала, цими ж руками виростила?
Адже огірочки в салаті взимку всі їдять. А матері треба на тому городі тепер самій батрачити?
