Бабуся Маруся виховала за своє життя трьох дітей.
І все своє життя вона провела в селі, що, звичайно ж, не могло на ній самій не позначитися. Неспішний спосіб життя, звична тяжка праця, просте ставлення до речей.
Вона могла два дні плакати, якщо у фільмі по телевізору показуватимуть кіно, в якому головний герой втратить своє кохання.
Але й оком не моргне, коли настане час рубати курей чи кабанчика. Це ж все справи буденні, а там — почуття! Цим часто користувалися її діти колись. Розповідали жінці сльозливі історії, щоб їм не дісталося через вкрадені цукерки чи пізній прихід додому з дискотеки.
Тепер діти виросли і бабусі Марусі залишилося лише ностальгувати за минулими часами та намагатися підтримувати невелике господарство. Молодший син поїхав за кордон, а старший залишився у селі.
Життя на батьківщині в нього не задалося, і він пристрастився до пляшки. Знайшов ще кілька таких же «однодумців» і весь вільний час проводив разом з ними за монотонними розмовами про швидке велике майбутнє.
Добре хоч жив окремо, терпіти його нічні тиради не вистачало жодної нервової системи.
Не підвела лише донька. Обдарувала стареньку онукою. Ось тільки зять нервовий: у нього все справи, бізнес. У гості не кличе, та й, з чуток, своєї рідні він теж цурається. Ділова людина, коротше кажучи.
Коли онучці виповнилося дванадцять, було вирішено відправити її до села: у зятя з’явилися якісь невідкладні справи, бізнес трохи просів, і займатися дитиною батькам уже не вистачало часу.
Перші пару днів Дарина душі не чула у сільському житті. Обійшла всі гарні місця в окрузі, наробила фотографій. І захід сонця, і величезний дуб на околиці, ранкове і вечірнє небо, пара коней — все потрапило в об’єктив її телефону і зібрало багато лайків від захоплених однокласників.
Бабуся навіть спершу подумала, що онука в місті стала славою якоюсь знаменитістю, постійно їй хтось писав або назвонював.
Але до третього дня дівчинка раптом згадала, що свіжим повітрям ситий не будеш, а місцеві делікатеси занадто грубі для її ніжного дитячого організму. Ну справді, сосиски, гречка та цукерки «Ромашка»? Та навіть домашні пироги юна баьусина радість вважала занадто недієтичним для фігури.
Тато її навчив снідати круасанами з мигдальним молоком, а на обід обов’язково має бути салат і хоча б щось із морепродуктів. Морська капуста не береться до уваги, вона гидка, і їсти її неможливо.
Бабуся Маруся задумалася: якби її донька почала так вередувати, пара гілок видертої з корінням кропиви її в той же час заспокоїли б. Або рушник мокрий та по ніжних місцях, на крайній край.
А тепер із дітьми так не можна. Та й на онучку рука не підніметься. Накричати б навіть не вийшло, не те що там.
А Дарина тим часом почала журитися з приводу інших життєвих труднощів. Перестав нормально працювати Інтернет: в якісь соцмережі абсолютно неможливо потрапити, все працює дуже погано.
Побачила свого рідного дядька і злякалася, втекла до бабусі, але за півгодини їй набридло сидіти біля неї і дивитись старі чорно-білі фільми. Друзів у селі знову ж таки знайти не вийшло.
І стала дитина написувати жалісливі рядки татові. Мовляв, годують огидно, розваг у селі ніяких. Та ще й погода зіпсувалась, фотографії не виходять.
А зовсім недавно взагалі сталося страшне: улюблена бабусина курка клюнула юне створіння в ногу. Боляче було і страшно. Добре хоч суп вийшов із неї «нічого такий».
Тижня через півтора на ґанку з’явився й сам тато. Чадо приїхав забирати. Весь нервовий, щоки червоні, незадоволені.
— Що ж ви, Маріє Альбертівно, внучку свою ніяк голодом морите? Не буде вона їсти вашу куховарство! Ну що це за розмови, крупа та чорний хліб? Вона ж дитина, розумієте? Невже я вам грошей мало залишив на якусь шоколадку? Доросла жінка!
— Дімко, присядь. От скажи мені, чи я просила твоїх грошей? — повільно й раптово з серйозною інтонацією відповіла бабуся. – Ні, не просила. Весь наш магазин я, вважай, скупила. Все саме найкраще. Ковбасу, газовану воду, вафлі, печиво. Сам глянь у холодильник. Немає більше тут нічого солодшого. Так що навіть не надумай мені, матері твоєї дружини, тут тикати.
А тепер дай відповідь мені по суті, як батько. Чому ти не навчив свою дочку вчасно розчісуватись, займатися уроками, читати? Чому все, що я не попрошу, онука ігнорує чи робить крізь зуби?
Я не прошу її картоплю чистити, хоча моя дочка це вже давно вміла в її віці. Я говорю про прості, звичайні турботи: помити кухоль за собою, почистити зуби без нагадування. Чи цьому теж має бабуся вчити?
І хоч рум’янець так і не зійшов з обличчя обуреного чоловіка, якось він запнувся. Подивився він спочатку на свою малолітню дочку, а потім на тещу і опустив погляд. Взяв Дарину за руку і сказав їй іти в машину.
Вже із салону дівчинка спостерігала, як батько дістає з кишені гаманець та простягає гроші бабусі. А та, своєю чергою, мовчки розвертається і йде у бік будинку.
«Вибачте!» – прозвучало літній жінці слідом.
— Ну що, дочко. Їдьмо додому. Там мама курку приготувала, скоро поїмо. І це, з завтрашнього дня, будемо тебе вчити по господарству справлятися. Там, у вас у школі хіба немає уроків там з крою та шиття? Праці якоїсь? Знаєш, проїхали. Я сам займуся цим питанням. Будемо вчитись новому разом.
Машина рушила і покотила у бік міста. Із цього моменту Дмитро зрозумів, що тепер у житті найголовніше не лише робота, а ще й виховання власної дитини.
