У житті буває всяке. Наша буденність наповнена як сумними, так і щасливими моментами. Цей життєвий досвід я відношу до щасливого.
Була молода, зелена, віком на той момент 21 рік. Зустрічалася з хлопцем, так вийшло, що завагітніла.
Хлопець виявився просто покидьком. Дізнавшись про вагітність Ігор кинув мене, аргументувавши, що дитина йому не потрібна, а наші відносини себе зжили. Загалом, змінив номер, виїхав в інше місто і більше я про нього не чула. А переді мною стояло питання що робити?
Чи зберегти дитину? На той момент я працювала, заробляла непогано, свого житла не було, жила на знімному.
Вирішальну роль зіграли батьки, переконавши залишити дитину і допомагати в подальшому. Вирішила залишити.
Чесно, особливих почуттів до дитини під час вагітності не відчувала, мене все ятрила рана розставання з хлопцем.
Але поява малюка все змінила. Я глянула на життя інакше, іншими почуттями. Тепер це була моя бажана дитина.
Маленька, солодка грудочка щастя. Звичайно, було важко перші 3 роки, поки дитина не пішла в садок. Благо допомагали батьки, за що їм окрема подяка.
Працювала на дому, через інтернет, ще підробляла нянею, коли було з ким залишити дитину, йшла в нічну зміну на роботу, прибиральницею, продавцем, посудомийкою.
Але, гроші заробляла стабільно. На той момент повністю забезпечувала нашу маленьку сім’ю. А з орендою квартири допомогли батьки, знімала я невелику гостинку, нам з сином вистачало.
Як тільки дитина пішла в сад, стало легше. Змогла повернутися на колишнє місце роботи і життя забило ключем.
Його тата я так більше і не бачила, та й знати не хочу. Злоба і образа до нього пройшли, залишилася лише байдужість.
Та й пройшло вже багато років, я зустріла свою половинку, вийшла заміж, а мій чоловік прийняв сина, як власну, рідну дитину.
Це я до чого пишу? До того, що не варто кидати своїх дітей. Будь-яку ситуацію можна прийняти, пережити, поліпшити, вибратися.
Коли лежала в пологовому будинку, дві дівчини відмовилися від своїх новонароджених через матеріального неблагополуччя.
Одна з них кожен день плакала біля вікна, інша тихо ридала в палаті. Але своїх дітей так і не забрали.
Як склалася їхня доля не знаю. У мене на той момент теж було не дуже з фінансами, але вибралася, видерлась, не залишила своє дитя.
Відмовитися легко, а повернути свою дитину дуже важко. Подумайте мами. Жоден дитбудинок не подарує ласку і любов вашій дитині. А відсутність чоловіка поруч, не привід кидати своїх дітей.
