Доросла дочка нам із чоловіком закочує істерики з приводу того, що ми урізали її фінансування. Вона вже звикла жити на широку ногу, ні в чому собі не відмовляти, а тут виявилося, що гроші не на деревах ростуть, їх треба заробляти. Тепер у нас плач, що ми їй життя ламаємо і навіщо взагалі тільки народжували.
Карині цього року виповнилося двадцять шість років. В мене у її віці вже була трирічна вона, якщо що. А в нашої дівчинки в голові досі гуляє вітер, все думає, як би міцніше поспати, солодше поїсти та що б такого викласти у свої соцмережі, щоб усі подружки згоріли від заздрощів.
Дочка не пам’ятає цього періоду, але до її п’яти років ми з чоловіком жили дуже скромно. У нас була кімната в комуналці, в якій таргани та клопи були за свійських тварин. Це вже потім чоловікові вдалося відкрити свою справу і життя почало потихеньку налагоджуватися.
Зараз цей період нашого життя навіть згадую як страшний сон, а дочка його не пам’ятає взагалі. Звісно, коли з’явилися вільні гроші, доньку почали балувати. Там і нові вбрання, і окрема кімната, і всякі плеєри, магнітофони, мобільники, у неї було все.
Самі ми з чоловіком із простих сімей, у мене взагалі батьки були пияки, тому я у своєму дитинстві не мала й половини того, що має бути у нормальної дитини. Я ще тоді пообіцяла собі, що зі шкіри вилізу, але у моєї дитини буде все, що вона захоче. Чоловік мене підтримував у моїх починаннях.
Чесно кажучи, Карину ми балували. Розуміли, що десь перегинаємо палку, але втішали себе думкою, що нехай у дитинстві вона матиме все, адже невідомо, як потім життя повернеться. За підсумками зараз ми розгрібаємо наслідки своєї необачності.
Після школи дочка вступила до театрального. Це коштувало нам дорого, але в Карини так горіли очі, що відмовити ми їй не могли. Нехай спробує, а раптом це доля?
До закінчення школи ми купили доньці двокімнатну квартиру, куди вона з радістю переїхала, щойно отримала ключі. Ми в життя доньці не лізли, давали грошей, привозили продукти, але з моралями не совались, думали, що якщо їй потрібна буде порада, то вона сама звернеться.
Студентство у Карини проходило весело. У квартирі були помітні сліди гулянок, нічого кримінального, але таки були. Кілька разів вона була на межі відрахування, але ці питання вдавалося вирішувати. Свій диплом вона здобула.
За час навчання вона обросла знайомими із творчої тусовки. Це вона їх так називає, я ж вважаю, що це доволі дорослі ледарі, які плекають свою ніким не зрозумілу геніальність. Я дуже сподівалася, що коли закінчиться навчання, дочка знайде собі роботу, і ця компанія відвалиться сама по собі.
Але ось рік минув, другий, а з роботою у дочки все якось не складалося. Все її не влаштовувало, все для неї було низького польоту та посередньо. Відучившись на режисера, жодного застосування вона собі знайти не могла. Були лише розмови про те, що в неї та друзів ось вже скоро реалізовуватиметься якийсь феєричний проєкт, після якого на них посиплються гроші та визнання.
Час минав, дочка продовжувала жити за наш рахунок, а жодних професійних зрушень не було. Навіть не передбачалося. Натомість змінювалися вбрання, купувалися гаджети для знімання, були подорожі. А наше з чоловіком терпіння добігало кінця.
Пів року тому ми попередили, що в доньки є шість місяців на те, щоб стати на ноги, а потім ми перестаємо її утримувати. Максимум – платитимемо за квартиру і купуватимемо продукти. Але це все, на що вона може розраховувати.
Тоді було сказано багатьох пишномовних промов, що нам не загнати її в рамки, вона творець, вона сама вирішуватиме, як їй жити та працювати. Ми все це вислухали та нагадали про піврічний термін. Більше до цієї теми не поверталися.
Ось ці шість місяців минули, жодних зрушень щодо працевлаштування та заробітків у доньки не з’явилося. Як вела бездіяльний спосіб життя, ні в чому собі не відмовляючи, так він і продовжився. Мабуть, тоді вона визнала нашу розмову порожньою загрозою.
А ми взяли та втілили її в життя. На чергове її прохання дати грошей була відмова. На другу теж. І тут до неї дійшло, що халява скінчилася. Був скандал зі сльозами, спробами маніпулювати та вимогами не псувати їй життя. Наприкінці істерики було заявлено, що “краще б її взагалі не народжували”. Нормальна реакція для дівчини 26 років? Мені здається ні.
Загалом зараз ми з чоловіком найгірші, про що дочка щодня нам нагадує. Я ж думаю про те, щоб залишити тільки оплату квартири, щоб у неї з’явився більш вагомий стимул якось ворушитися. Але чоловік вважає, що це вже занадто.
