Дочка пішла подивитися, що там за туманом і загубилася

Я живу в невеликому містечку на півночі України. Кілька років тому я з дружиною відкрили свій невеликий бізнес – маленький магазинчик «Все для кухні». Один раз в місяць мій постачальник доставляв мені новий товар потягом.

До вокзалу від мого містечка було тридцять з гаком кілометрів. Ми з дружиною завжди приїжджали раніше, щоб встигнути забрати товар, так як потяг стояв на станції всього сім хвилин.

Ми швидко забирали товар і їхали назад додому. Була зима. Моя десятирічна донька напросилася поїхати разом зі мною за товаром. Я не хотів брати її з собою, на вулиці було досить холодно: двадцять п’ять градусів морозу. Але відмовити дитині у мене не вийшло.

Ми зібралися і, як зазвичай, виїхали раніше. Я завжди їхав за товаром по одній і тій же дорозі. Їдемо ми з донькою на вокзал, від будинку вже далеко. Вже темніє. Бачу, як на землю спускається туман.

Поняття на маю, звідки він взявся, що за аномалія така … Спочатку, туман був негустий. Але хвилин через п’ятнадцять дороги було вже не бачити, дорожні знаки теж не видно. Я зупинився, включив аварійку. Дочка вискочила з машини і пішла дивитися, що там попереду. Її довго не було. Я став сигналити. Бачу, біжить вся в сльозах, налякана. Вона заблукала і не могла повернутися до машини, поки не почула мого сигналу.

Ми сіли в машину. Ну, думаю, буду якось пробувати їхати. Поїду адже потяг, я товар тоді не заберу. Їду я повільно, хвилин через двадцять я повинен вже під’їжджати до вокзалу. Проходить двадцять хвилин, а вокзалу не бачити. Я їду з якоїсь невідомої глухомані. Дивлюся, скоро паливо закінчиться.

Почав нервувати, розумію, що можемо з донькою просто-напросто тут замерзнути. А я як раз планував заправитися на заправці поруч з вокзалом. Їду я, як раптом помічаю, попереду за півметра від себе якийсь автобус стоїть.

Я різко гальмую, виходжу, біжу до водія. Він відкриває двері.

– Добридень! Як же ви сюди заїхали-то? – здивовано запитує водій автобуса.
– Виїжджав з дому – ніякого туману не було. А зараз і на метр нічого не бачу. Мені на вокзал треба.
– Давай я спробую вас вивезти. Я сиджу-то вище, хоч щось бачу. Тримайся поруч. Поїхали!

Я побіг до машини, сів за кермо і ми поїхали. Їду так близько до автобусу, що ось-ось і вріжуся в нього, а інакше вогні автобуса згасають в густому тумані. Менше, ніж через тридцять хвилин туман став розсіюватися, але видимість все ще була погана. Автобус вивіз нас на знайому мені трасу. Ми зупинилися.

Я шукаю гаманець (треба ж хоч якось віддячити людини). Знайшов! Дивлюся, а автобуса вже немає. Я у дочки питаю:

– А де автобус? А вона дивиться прямо і як заворожена відповідає:
– Не знаю… Я не бачила ніякого автобуса…

Я встиг на вокзал за товаром. Додому повернулися вдало. На зворотному шляху ніякого туману не було. Я, коли їхав, так і не міг зрозуміти, де ми могли згорнути, і на карті ніяких провулків відзначено не було. Але ще дивніше було зустріти там автобус, адже по карті там були тільки порожні поля та болото …

You cannot copy content of this page