– Ти мені пропонуєш кинути дітей? Так? Не знав, що ти така жорстока, – сказав чоловік.
Ірина бачила, як агресивність Олега зростає після її відмови. Він стояв у її квартирі та вимагав, щоб вона ухвалила рішення, яке змінило б насамперед її життя. І не на краще. При цьому винною Олег виставляв її.
– Я не пропоную тобі кинути дітей, – сказала Ірина. – Я просто не хочу утримувати їх власним коштом! Це велика різниця.
Олег невдоволено підтиснув губи.
– Це ж мої діти, Ірино! Мої! Чому ти до них так ставишся? Чому просто не можеш їх прийняти?
Ірина прикусила язик, щоб не відповісти надто різко.
– А чому я повинна їх прийняти? – Запитала вона. – Я взагалі не знала, що у тебе є діти. Ти мені це повідомив за два дні до весілля!
– Ти скромно промовчав, що був у шлюбі, розлучився й у вас із колишньою двоє спільних дітей. А перед весіллям приголомшив мене цими новинами.
– Гаразд, хай так, я це проковтнула, списала на страх. А тепер що? Чому я маю терпіти у своєму будинку чужих дітей, поки твоя колишня будує кар’єру в іншому місті?
Олег різко смикнув головою.
– Чужих дітей не буває! Ти ж жінка, Іро. Ти повинна радіти дітям у будинку. Тим паче моїм. І взагалі де твій материнський інстинкт? Як мені з тобою дітей спільних заводити, якщо ти з моїми так поводишся?
Ірина посміхнулася. Він серйозно вважав, що може так просто нав’язати їй чужих дітей, яких вона жодного разу в житті не бачила?
– Ще не прокинувся, зрозуміло, – саркастично відповіла вона.
Ірина підвелася зі свого місця і попрямувала до виходу. У дверях вона обернулася до чоловіка:
– Це моя квартира, Олеже. Тому останнє слово за мною. Твої діти тут не житимуть! Крапка!
Ірина пішла на роботу з надією, що розмова закінчена. Олег залишився надутий, як індик, але іншої відповіді вона йому дати не могла. У цій квартирі рішення ухвалювала вона, і відступати заради чужої зручності було б безглуздо.
Наступні дні Олег ходив по хаті скривдженим і майже не розмовляв. Ірина не лізла до нього з розмовами. Він хотів, щоб вона перша злякалася сварки та здала назад, але цей номер із нею більше не пройде, – не зараз.
Потім до справи приєдналася Євгенія Павлівна. Свекруха зателефонувала Ірині ввечері, коли та поверталася з роботи, і одразу почала вичитувати її за черствість.
– Ірочко, ти розумієш, як це виглядає? Діти ж ні в чому не винні. Нормальна, добра жінка пошкодувала б їх. Тим більше це на якихось два тижні. Ірочко, ну увійди ти в становище, га?
Ірина зупинилася біля під’їзду і притиснула телефон щільніше до вуха.
– Євгеніє Павлівно, а як би ви відреагували, якби я посадила своїх дітей на шию вашому синові?
На тому кінці одразу стало тихо. Свекруха мовчала так довго, що Ірина посміхнулася.
– Отож, – сказала вона і скинула дзвінок.
…За тиждень Ірина прийшла додому після прогулянки. Вона відчинила двері й одразу почула гучний дитячий сміх.
Вона зняла взуття та пройшла далі. У кімнаті Олег грав із двома хлопчиками на килимі. Вона мимохідь відзначила, що сини неймовірно схожі на нього. Те саме волосся, те саме підборіддя, та ж манера задирати голову перед тим, як розсміятися…
Євгенія Павлівна сиділа на дивані та плескала в долоні. Олег сміявся разом із дітьми. Усі виглядали дуже задоволеними. Усі, крім неї!
– Доброго дня, – голосно сказала Ірина і прокашлялася.
Сміх обірвався. Олег підійняв голову першим, потім свекруха. Хлопчики теж глянули на неї, і Ірина одразу зрозуміла, як спритно її поставили в куток. При дітях вона повинна була посміхатися, терпіти та вдавати, що все нормально.
– Олеже, вийдемо, поговорімо, – сказала вона.
Він узяв сина під пахви та передав матері.
– Посидь з ними, мамо.
Євгенія Павлівна підібгала губи, але дитину забрала. Олег пішов за Іриною до спальні та прикрив двері.
Ірина розлютилася відразу, гнів і образа просто захлеснули її повністю.
– Це що означає? Що це за фігня відбувається?
– Іро, не починай, – буркнув Олег.
– Я питаю, що це означає? Хіба я незрозуміло пояснила, що проти дітей у моїй квартирі?
Олег роздратовано потер чоло.
– Ну, діти вже тут. Мені тепер що, надвір їх викинути?
Ірина розуміла, що все було розраховано саме на це. Привезти дітей, посадити їх у вітальні, покликати матір, а її поставити перед фактом. А потім зробити з неї чудовисько, якщо вона захоче вигнати хлопчиків.
– Ти привів їх у мою квартиру без дозволу, – сказала вона. – І тепер прикриваєшся ними!
Двері спальні відчинилися. Євгенія Павлівна вирішила втрутитися у їхню розмову.
– Ірино, тобі доведеться змиритися, – сказала вона. – Діти вже тут. Вони справжні янголятка. Вони зовсім не заважатимуть вам!
– Значить, янголятка? – Запитала Ірина.
Євгенія Павлівна одразу кивнула.
– Звичайно, янголятка. Вони добрі хлопчики, спокійні, виховані. Ти ж сама бачила. Вони не завадять вам, ти навіть їх не помітиш. Іро, лише два тижні…
Олег підтримав матір коротким кивком. Його роздратування нікуди не поділося, але тепер він тримався впевненіше. Дітей привезли до квартири, свекруха прийшла слідом, і Ірині залишили лише один вихід, – погодитись!
– Відмінно, – сказала Ірина. – Тоді забирайте цих янголяток до себе!
Євгенія Павлівна спантеличено спохмурніла.
– До себе? Ти що таке кажеш? Як це до себе?
– Що я незрозумілого сказала? Забирайте їх до себе!
– У мене ж однушка! – обурилася свекруха. – Де ми там помістимося? Я та двоє дітей!
Ірина посміхнулася. У її квартирі хлопчики були янгольською радістю, а в однушці Євгенії Павлівни одразу стали проблемою.
– Мені начхати, де ви поміститеся! – сказала Ірина. – Тому що з вашим сином я розлучаюся! Ні він, ні тим більше його діти тут не житимуть!
– Ірино, ти зараз несеш повну нісенітницю, – Олег насупив брови.
– Ні! Я говорю те, що мала сказати відразу!
– Ти вирішуєш на емоціях, – сказав він. – Так не можна. Люба, у тебе немає приводу так казати.
Ірина витримала його погляд. Він знову намагався зробити винною її, хоча сам привів дітей після прямої відмови.
– Зраджувати дружину теж не можна, Олеже! Але тобі було начхати. Начхати коли я тебе просила цього не робити. Тому тепер мені начхати, де ти житимеш з дітьми. Збирай речі та вимітайся з моєї квартири!
– Господи… Ти що, чоловіка виганяєш? – Ахнула Євгенія Павлівна.
– Так.
– З дітьми?
– Дітей він привів без мого дозволу. Вони – не моя проблема!
Олег різко відчинив шафу і дістав сумку.
– Ти розумієш, що ти взагалі твориш?
– Розумію. Дуже добре розумію. Ти мене зовсім не шануєш! Тому я вирішила розлучитися з тобою.
Євгенія Павлівна втрутилася в розмову:
– Ірино, не ганьбись! Потім сама назад проситимешся! Пошкодуєш же через дві години.
– Про що пошкодую? Про вашого сина з причепом? І до кого проситись? – Запитала Ірина. – До чоловіка, який вирішив розпорядитися моєю квартирою? І моїм життям?
Олег кинув у сумку кілька речей.
– Не думав, що ти така жорстока! Я думав, що ми стали сім’єю! Але ж ти егоїстка до мозку кісток!
Чи була вона жорстокою? Ірина вірила, що ні. Вона не вигнала надвір своїх дітей чи батьків. Не відібрала гроші у родичів. Вона просто не хотіла прогинатися під чужі вимоги. Ось і все.
– Збирайся, Олеже, – сказала Ірина. – У вас година.
Олег почав складати речі. Євгенія Павлівна то виходила у вітальню, то поверталася до спальні, хапалася за голову і знову намагалася тиснути на Ірину.
– Діти ж маленькі, Іро, – сказала свекруха. – Вони в чому винні?
– Хлопчики ні в чому не винні, – відповіла Ірина. – Винен ваш син, який притяг їх сюди проти моєї волі!
– Ти повинна була прийняти їх! Олег твій чоловік, а це його рідні діти, Іро!
– Я нічим вам не зобов’язана! Це не мої діти! Не мої, зрозумійте ви це нарешті!
Олег застебнув сумку і подивився на матір.
– Мамо, збирай хлопчиків.
Євгенія Павлівна зблідла від злості.
– Люди дізнаються, яка ти, я всім розповім! У тебе тицятимуть пальцями та плюватимуть! – Сказала вона Ірині.
– Та заради Бога! А я розповім їм усю історію, – відповіла Ірина. – Із самого початку. Що ви тоді заспіваєте?
У коридорі хлопці притихли. Ірина не стала виходити до них із поясненнями. Цю розмову мали вести дорослі, які все влаштували. Олег взяв сумку.
– Як я зрозумів – це кінець? Без варіантів?
– Так, Олеже. Це кінець.
Ірина зачинила двері після них та повернула замок. Потім взяла телефон та написала юристу. Розлучення більше не було лише загрозою у сварці. Це стало справою, яку треба оформити.
Олег дзвонив увечері, вранці та наступного дня. Він писав повідомлення, де спочатку звинувачував її, а потім просив поговорити.
Ірина видаляла їх без відповіді. Євгенія Павлівна теж дзвонила, але після третього дзвінка Ірина заблокувала її номер.
…Розлучення пройшло важко. Олег тягнув час та при зустрічі повторював, що Ірина зруйнувала родину. Вона відповідала те саме:
– Сім’ю зруйнувала брехня, тиск і спроба поселити твоїх дітей у моїй квартирі, проти моєї волі!
Знайомі розділилися швидко. Одні припинили спілкуватися з нею і казали, що вона виставила на вулицю чоловіка з дітьми. Повелася злісно та егоїстично.
Інші розуміли, що на Ірину хотіли повісити чужу відповідальність. Їй просто пропонували стати безстроковою безплатною нянею.
Ірина не стала це терпіти. Вона просто не дала себе використати. І вважала, що вчинила абсолютно правильно.
А ви як вважаєте? Можливо, й нічого страшного? Ну, пожили б дітки два тижні. Можна й потерпіти, правда? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
