Дочка раптово розлучилася зі своїм чоловіком і повернулася до моєї квартири разом із дитиною. Дитина маленька, дочка у декреті, зять аліменти платить, але там копійки.
Виходить, що ми зараз живемо на мою зарплату. Я і за квартиру плати, і їжу купуй, і онука одягай, і доньці грошей на її потреби дай.
А потреб у дочки дуже багато, вона в заміжжі звикла жити на широку ногу, зять небідний. А що аліменти платить копійчані, то вміти треба так викрутитися. Як оминути це питання – таємниця не велика.
До декрету робота у дочки була не складна. Можна сказати, на роботу вона ходила новим манікюром похвалитися та вбрання вигуляти. Отримувала мало, але її чоловік утримував.
Я її попереджала, що добром це не скінчиться. Зараз чоловік утримує, все добре, а потім розбіжитеся – і ти без копійки. Як у воду дивилася.
Але тоді донька тільки страшенно закочувала очі та просила в її життя не лізти, вона сама розбереться. Як вона розібралася, я зараз маю честь спостерігати.
До кінця декрету ще рік, та й з тієї роботи толку ніякого, треба буде щось нове шукати. Але досі треба ще ж дожити. А в мене вже терпець скоро лусне.
Дочка, як звикла жити на широку ногу, так і не бачить причин міняти звички. Аліменти прийшли – вона собі косметики набрала та сидить без грошей.
Попросила її до магазину сходити, купити продукти. Вона купила. Я подивилась у холодильник і очманіла. Як на свято якесь. Там і ковбаса дорога, і риба червона, і фрукти пакетами, і сир якийсь особливий.
Коли я дізналася, скільки вона на це все витратила, у мене мало не зупинилося серце. За ці гроші три тижні нормально можна жити нам усім трьом. А те, що вона примудрилася купити, це на три дні максимум.
Дочка тоді отримала довгу лекцію про те, що її панські звички мені не по кишені, тож треба якось від вишукувань на столі відходити. Простіше треба бути.
Вона тоді вдала, що зрозуміла, я навіть повірила. Через якийсь час попросила її вечерю приготувати, бо відчувала, що моїх сил на це не вистачить.
Приходжу додому, а там готові салати, готові відбивні, гарнір. Готове – це в упаковках. Лінь дочці було готувати, вона вирішила з ресторану замовити. Одна вечеря – півтори тисячі гривень на мінус.
Я їй почала пояснювати, що нам це не по кишені, а вона, замість того, щоб слухати і повертатися в реальність, почала кричати, що вона не звикла рахувати копійки.
Я так вже втомилася від неї. Грошам рахунку не знає, доручити їй нічого не можна, бо зробить усе через одне місце, по дому нічого не робить, точніше, робить, але абияк.
Ще й лається, що вона нічого собі дозволити не може, сходити нікуди не може. А хто в цьому винен? Не розлучалася б, жила б далі в достатку, чоловікові б клювала мізки.
Я, до речі, зовсім не здивована, що вони розлучилися, якщо дочка зятю так само мізки клювала, як мені. Але й аліменти копійчані, це теж не діло, звісно.
У мене вже нема сил це терпіти. Дочка дочекається, що я просто виставлю її з квартири, зателефоную зятю, щоб дитину забрав, а ця білоручка нехай робить що хоче.
Я її не вигнала лише через онука, але скоро і він мене вже зупинятиме перестане.