Ми з колишнім чоловіком взяли шлюб, коли обом було по 30 років. Обоє були освіччені, мали кар’єру, власне житло. Познайомили друзі і це було ідеальне співпадіння. Тож весілля і поява на світ донечки в нашому житті сталися майже одразу.
І от у декреті я раптово прозріла. Я зрозуміла, що ми взагалі ледь знаємо одне одного. Я майже з жахом для себе відкрила, що чоловік не помічає коли я дуже втомлена або якщо мені зле. Не приготує сам їжу, якщо я злягла і ні на що не маю сил. Не побуде з дитиною, щоб дати мені якусь перерву.
Про все можна попросити, звичайно, але він постійно поводився так, ніби він у гостях. Чаю не вип’є, якщо я не запропоную. А коли маленька дитина вимотувала нас і не давала спати, він почав їздити спати на нашу другу квартиру. Для мене це цілковита зрада. Я дивилася на нього і відчувала, що шокована.
Якщо ми були в гостях і я мала повертатися вже додому, бо дитині час відпочивати, мій чоловік спокійно собі лишався, спілкувався, відпочивав.
Можливо всього цього і недостатньо і мене хтось сміливо може назвати ненормальною, але рішення про наше розлучення прийняла саме я. Він якраз відіспався на іншій квартирі і приїхав близько обіду в суботу, спокійно спитав як ми тут.
На що я йому сказала, що останню ніч у дитини був ацетон, а у мене, можливо від втоми, була температура. Ніч була важкою, не знаю як ми обидві витримали. А потім потрібно було зварити бульон, тож вранці ледь тримаючись на ногах і насилу витягнувши з собою хвору дитину, я сходила за продуктами і от зварила малій бульон. Я не спала більше доби і почуваюся надпогано. А ще я вирішила, що він тут бильше не живе. Сказала, що він заходить додому, як турист. Що я не відчуваю, що ще хтось тут живе, окрім мене і доні.
Пройшло з тих пір 4 роки. Даринці вже 8 рочків, пані доросла, розумна, має свою думку з кожного приводу. Батько з донею намагається бачитися регулярно. Але він з роками став ще гіршим – шукай вітра в полі. Єдине, що по телефону спілкуються вони постійно, це вже щось.
Я на колишнього образ не маю, хоч він і вважає, що фінансові питання по дитині обмежуються лише аліментами. Подарунків не дарує, як щось трапиться – допомагати не летить.
Мій залицяльник нещодавно зробив мені пропозицію руки та серця. Це звичайно добре, бо в такому віці знайти своє щастя – це велика удача. Але перш за все мене турбує як почуватиметься дитина, коли ми почнемо жити разом.
Саме тому Максим почав тестово жити з нами по декілька днів на тиждень вже. І я побачила зовсім нові для мене риси характеру у доньці. Вона не їсть з ним за одним столом, може сісти з нами, якщо вже нагримаю, але за ложку не візьметься. Поки він у квартирі дитина ходить насуплена, як їй не посміхнись, у відповідь лише злий вираз обличчя. І тільки коли він вже поїде, моя дитина стає собою.
Макс щиро ставиться до Даринки, намагається потоваришувати. А вона йому тільки завчене повторює:
“Не займай мене. Ти не мій тато!”
Я боролася як могла, а нещодавно почула, що чоловік колишній поздвонив Даринці на планшет. Вона з ним на кровать вмостилася, давай розповідати на всю гучність, як у неї справи. Потім почала татові жалітися, що той мамин знов тут спав і снідав. Брови насупила, давай бурчати, що через нього не поїла нічого. Ну я й прислухалася.
Але на моє здивування колишній дитину не підтримав, сказав, що вона так маму свою ображає і дарма. А той чоловік точно хороший, якщо мати його прийняла, тож він порадив донці наступного разу побути з нами більш чемною.
У мене ніби гора з плеч впала. Може щось і вийде, просто на все треба час. А от колищнього я за цю розмову поважаю, справжня хороша людина, як виявилося.
Я побачила чоловіка сестри з іншою жінкою. Це сталося випадково, в торговому центрі, куди я…
Моя свекруха – Раїса Петрівна – жінка з дуже важким характером. Вона вважає, що краще…
Я одружилася дуже рано. На вечірці, яку для першокурсників влаштувала адміністрація нашого інституту, я познайомилась…
Досі не можу схаменутися після приниження, яке влаштував мені власний чоловік. Як після такого дивитися…
Після заміжжя ми переїхали до рідного міста чоловіка. Винайняли однокімнатну квартиру. Мені подобалося наше життя,…
Коли мені було сім років, моєї мами не стало в лікарні, під час того, коли…