Було непросто ростити трьох дітей та будувати будинок. Але ми з чоловіком втішали себе, що на пенсії зможемо відпочити по-справжньому. Заради цієї мрії ми постійно заощаджували на собі, багато працювали.
Вважаю, що в результаті ми можемо пишатися собою. І діти вже виросли, своїми сім’ями обзавелися, і комфортний будинок збудували.
Так, нам би хотілося і дітям із житлом допомогти, купити квартири чи навіть будинки. Але це завдання нам виявилося не під силу. Та й самі ми завжди сподівалися лише на себе. То чому діти не зможуть упоратися без нашої допомоги?
Молодший син із дружиною жодних претензій не висувають. Народжувати дітей не поспішають, працюють, відкладають гроші на власне житло. А ось доньки постійно звинувачують нас із чоловіком у тому, що ми про них не думаємо, що нічим не допомагаємо.
Одна живе з чоловіком та дитиною на орендованій квартирі. Інша переїхала до будинку, де не може порозумітися з батьками чоловіка. Зрозуміло, що доньок такі розклади не влаштовують і вони хочуть обзавестися своїм власним житлом.
Але квартири в кредит брати не хочуть, навіть якщо ми допоможемо розплачуватися. А ось до нашого будинку переїхати і старша, і середня не проти. Адже у нас тут і природа гарна, і дитячі садки гарні, і школи поряд. От і хочуть поділити будинок на дві родини. А нам із чоловіком пропонують взяти одну в кредит. Не дуже красиво з їхнього боку.
Звичайно, ми із чоловіком відчуваємо провину, що не змогли дочок житлом забезпечити. Але ж не віддавати останнє. Тим більше, що в обох є чоловіки, а в тих теж є батьки. Нехай уже самі свої проблеми навчаються вирішувати.
А якщо й надумають до нас звертатись за допомогою, то нехай пропонують щось адекватне. Ми ж допоможемо.
Син нас підтримує. Він не хоче, щоб ми віддавали будинок та купували квартиру. Але доньки поводяться егоїстично. У результаті ми з ними посварилися і вже кілька тижнів не розмовляємо.
Сподівалися з чоловіком на тиху та спокійну старість, а виходить зовсім не так. Тепер ламаємо голову, щоб і дочкам допомогти, і самі без штанів не залишитися.
