Мені нещодавно виповнилося п’ятдесят років, але відчувала я себе набагато старше. Втома накопичилася, здавалося, до краю.
Життя моє було не з легких – вдовою я залишилося рано, з двома доньками на руках. Була змушена працювати, щосили намагаючись забезпечити дівчаткам гідне життя.
Добре ще, що була своя двокімнатна квартира, що дісталася мені у спадок від бабусі. Я сподівалася, що з віком доньки подорослішають, і мені полегшає. Але все виявилося зовсім не так.
Старша дочка, Ганна, привела додому свого хлопця. Він стояв у дверях, нервово переступаючи з ноги на ногу, і тремтячим голосом видав:
– Тьотю Галю, я люблю Аню і прошу її руки! Ми хочемо одружитися, – невпевнено сказав він.
– Вася хотів запитати, чи можна нам пожити у тебе, поки не накопичимо на своє житло, – одразу додала Аня.
Відповіді я дати не встигла — дочка вже тягла хлопця до їхньої із сестрою кімнати. Тепер Віка, молодша дочка, змушена була переселитися до мене.
Через пів року в Ані з’явився син, і відразу все стало ясно, звідки такий поспіх із весіллям. Переїжджати ніхто не збирався. Молоде подружжя залишало малюка на мене, та йшло відпочивати.
Підтримувати всіх мені ставало дедалі важче. Витрати на комунальні послуги зросли, нагодувати всю родину було складно, а ще потрібно було купувати ласощі для онука.
Молодша дочка, Віка, на той час відзначила своє п’ятнадцятиріччя, і постійно просила гроші на розваги:
– Мам, дай грошей! Ми сьогодні йдемо у кіно, – просила вона.
Так і розривали мене з обох боків. Одного разу змучена, я вирішила поговорити з Анею:
– Аня, думаю, час вам із чоловіком почати оплачувати частину витрат. Я не можу все тягнути сама.
– Мамо, у нас грошей немає. Я в декреті, а Коля тільки-но почав відкладати на машину, – відповіла дочка, і на цьому розмова закінчилася.
Сестри постійно сварилися, важко було вживатися на одній території. Мені доводилося втручатися, розділяти обов’язки, щоб ніхто не почував себе утиснутим.
– Віка, йди посуд мий, твоя черга! – Кричала Аня з кухні.
– Вже біжу! – З сарказмом відповідала молодша.
– Мамаааа! – хором звали мене обидві.
– Хай забираються, неможливо вже це терпіти. Коля он учора мав винести сміття, а воно досі стоїть і смердить! – скаржилася Віка.
Минуло п’ять років. Віка закінчила університет, та влаштувалася на роботу. Я зітхнула з полегшенням, сподіваючись на допомогу хоч би від однієї дочки. Але не тут було!
Віка витрачала гроші на одяг та аксесуари, не вносячи жодної гривні до сімейного бюджету. А я продовжувала працювати на двох роботах, щоб всіх прогодувати.
Мій терпець урвався, коли на порозі з’явився новий залицяльник – цього разу Вікин. І знову всі, як мухи на мед, захотіли залишитися жити у моїй квартирі.
– Де ви збираєтеся розміститися? Ти ж бачиш, що місця нема! – обурилася я.
– Ну якось помістимося. У нас немає вибору, ми тобі скоро онука подаруємо! – Заявила Віка.
Ось тобі й на! Друга дочка теж виявилася в положенні.
– Куди ж я вас поселю? На кухню, чи що? – у серцях спитала я.
– Ну, якщо зовсім нікуди, то так… Хоча Коля любить ночами бігати до холодильника, але нам, молодим, потрібне усамітнення. У твоїй кімнаті нам буде дуже зручно… – зам’ялася Віка.
Я більше не могла цього терпіти. Я покликала обох дочок, і рішуче заявила:
– Дорогі мої доньки, у вас є рівно місяць, щоб виселитися! Шукайте житло де хочете! Мені байдуже! Я втомилася. Хочу спокою, а ви мені його не дасте.
– Я надто довго крутилася навколо вас: виростила вас, дала освіту, а тепер час вам розпочати самостійне життя.
– Якщо буде можливість, допоможу з онуками, і в гості чекала б із радістю. Але більше жити з вами не маю наміру!
Минув рік. Доньки з’їхали. Кричали, обурювалися, обіцяли більше не приїжджати. Але потім трохи остигли.
Я вважаю, що вчинила правильно. Ще трохи – і я опинилася б на вулиці.
Як ви гадаєте, чи правильно я вчинила, виставивши дочок із дому, чи я сама винна, що вони сіли мені на шию?
