– Ти бачила чек? – Олег потрусив перед обличчям Марини довгою білою стрічкою із супермаркету. – Сир вона бере дорогий! Зовсім знахабніла на всьому готовому!
– Я цей сир на свої гроші купила, – Марина не підвищувала голосу. Вона просто вимкнула воду в раковині та струсила краплі з пальців. – Зі своєї зарплати, Олеже!
– Та яка різниця, з чиєї!
Чоловік відкинув чек на обідній стіл. Папірець спланував прямо в тарілку з недоїденими макаронами.
– Ти в чиїй квартирі живеш? За комуналку хто платить?
– Ми платимо навпіл, – Марина спокійно подивилася на чоловіка, притулившись стегном до кухонного гарнітура.
– Я тобі щомісяця п’ятнадцятого числа переказую рівно половину суми за квитанції. Давай історію у додатку відкриємо, якщо пам’ять підводить.
– Навпіл вона платить! – Олег сплеснув руками так, що мало не зачепив низький плафон.
– Та якби не я, ти б досі по орендованих хатах блукала! Приперлася шість років тому з одним пакетиком! Ні кола ні двора. А тепер сири елітні тріскає!
Ця розмова повторювалася із завидною регулярністю. Щомісяця Олег стабільно нагадував їй, хто в домі благодійник.
Хоча господарем він за документами не був. Двушка на околиці належала його матері Тамарі. Але Олег свято вірив, що коли він тут зареєстрований від народження, то має повне право поводитися, як пан у родовому маєтку.
Марина працювала бухгалтером у невеликій логістичній фірмі. Заробляла стабільно, без надмірностей. Продукти, побутова хімія, дрібний ремонт кранів та розеток – все це вона давно тягнула сама.
Олег свою зарплату водія вважав за краще витрачати на особисті потреби. Нова гума для машини, спінінги, посиденьки з гаражними товаришами у вихідні.
– Тобі взагалі пощастило, що я тебе підібрав!
Чоловік не вгамовувався. Він ходив тісною кухнею в домашніх спортивних штанах і невдоволено сопів.
– Живеш, як у Христа за пазухою! Ані оренди чужому дядькові, ані іпотеки на тридцять років! А я батрачу, як проклятий, щоб цю будку утримувати!
– Я в тебе на шиї не сиджу! – Марина зняла фартух і повісила його на гачок біля дверей. – Їжу купую. Готую. Прибираю за тобою. Ти коли останній раз у магазин ходив за чимось, окрім пінного та чипсів?
– Ой, перепрацювалася пані! Підлогу помила – героїня праці! – Олег невдоволено скривився.
– А те, що ти моїми квадратними метрами користуєшся, це як? Квартиру мені зношуєш! Шпалери затираєш, лінолеум топчеш!
– Який знос, Олеже? Що ти несеш?
– Такий! – Він навис над нею, уперши руки в боки.
– Ти тут ніхто! Приживалка! Якщо я завтра скажу тобі вимітатись, ти з чим підеш? Га? У чому прийшла, в тому й покотишся!
Марина промовчала. Вона просто дивилася на нього рівно і пильно, наче бачила вперше.
Два роки тому пішла із життя її самотня тітка в області. Залишила по собі старенький будиночок із зарослою ділянкою. Продали його напрочуд швидко. Сума вийшла не астрономічна, але цілком пристойна для старту.
Олег тоді одразу пожвавішав. Почав гортати сайти з оголошеннями, придивлявся собі позашляховик. Вимагав вкластися в сімейне авто, якщо такі гроші з неба впали.
Але Марина вперше сказала тверде “ні”. Заявила, що поклала все на депозит під високий відсоток, щоб була фінансова подушка.
Чоловік тоді страшенно образився. Тиждень із нею крізь зуби розмовляв. А потім почав вираховувати кожен шматок ковбаси у холодильнику.
– Мовчиш? Отож! – Олег переможно посміхнувся, прийнявши її мовчання за слабкість та визнання вини. – Тому, що твої в цьому будинку тільки капці! І ті я тобі на ринку купив за дрібницю!
– Я тебе почула.
Вона не стала скандалити. Просто вийшла з кухні, залишивши його наодинці з брудною тарілкою.
Олег, задоволений тим, що останнє слово залишилося за ним, поліз у холодильник за добавкою. Життя знову здавалося йому правильним. Чоловік повинен ставити бабу на місце, так його ще батько вчив.
Наступного дня в обідню перерву Марина сиділа в офісній підсобці. Колега Зоя енергійно жувала салат із пластикового контейнера і раз у раз поглядала на подругу.
– Ти чого скорчилася сьогодні? – Зоя відклала виделку убік. – Ходиш, мов вагони вночі розвантажувала. Спину прихопило? Знову тяжкості тягала?
– Гірше, – Марина втомлено видихнула.
– Підлогу всі вихідні вкладала. Сама. Спина тепер відвалюється. Виявилося, що це не так просто, як у роликах в інтернеті показують.
Зоя закашлялася, спішно запиваючи салат водою.
– Яку підлогу? Ви ж у свекрухи у квартирі живете, сама скаржилася. Олег ремонт затіяв? Та не повірю у життя! Він же цвяха не вб’є без скандалу.
– Не Олег, – Марина озирнулася на прочинені двері підсобки та понизила голос. – Я у своїй студії ремонт доробляю. Останні штрихи залишились.
Зоя відставила пляшку із водою.
– У якій студії? Марино, ти з глузду з’їхала? Звідки у тебе квартира?
– Звідти, – Марина втомлено відкинулася на спинку пластикового стільця.
– Пам’ятаєш тітчин будинок, який я продала? Я ж Олегу сказала, що гроші на депозит кинула. А сама в будівництво вклалася на етапі котловану. На околиці, щоправда, зате своє.
– Очманіти! – Зоя навіть жувати припинила.
– А він не пронюхав? Ви ж у шлюбі. Розділить, як пити дати поділить! Ці мужики, коли справа до чужих грошей доходить, одразу юридично підкованими стають. Згадають усе, аж до дріб’язку.
– Не поділить, – Марина одним махом допила каву, що остигає, з паперового стаканчика.
– Мама на себе купувала. А як будинок здали, на мене дарчу оформила. Тож це моє особисте. Я туди вже місяць вечорами їжджу після роботи.
Вікна відмила, шпалери найпростіші поклеїла. Ось покриття на підлогу кинула. Завтра диван привезуть дешевий.
– Ну, ти даєш! Нишком все провернула, – Зоя похитала головою, з повагою дивлячись на колегу.
– І довго ти ще терпіти цього царя диванного збираєшся? Він же з тебе всі соки вичавив зі своїми причіпками.
– До п’ятниці, – Марина подивилася у вікно на сіру стоянку.
– У п’ятницю зарплата. Куплю нормальний матрац на цей диван. І все. Більше я його звинувачення слухати не наймалася. Годі з мене!
– А що було вчора? – Зоя хитро примружилася. – У тебе зранку було таке обличчя… рішуче. Зазвичай ти все згладжувати намагаєшся, кути обходиш.
– Вчора він мені заявив, що мої у тій квартирі тільки капці! – Марина сухо упустила цю фразу.
– Вимагав відзвітувати за шматок сиру. Приживалкою назвав. Сказав, що я зношую його житло.
– Горе цибулеве, а не мужик! – Зоя махнула рукою з яскравим манікюром.
– Мій колишній теж кричав, що я на його території живу. Поки я речі не зібрала. Потім місяць під дверима скиглив, квіти тягав. Чоловік нині пішов дрібний, за гривню вдавиться, а гонору – на мільйон.
Телефон на столі завібрував, і Марина побачила дзвінок від свекрухи. Зоя тямуще закотила очі та відсунулася.
– Так, Тамаро Миколаївно.
– Марино, привіт, – голос свекрухи звучав звично вимогливо, без довгих розшаркувань.
– Ви за цей місяць квитанції сплатили? А то мені повідомлення надійшло про борг.
– Ми все сплатили. Це за минулий рік перерахунок, я дзвонила в комунальне управління, вони помилку визнали.
– Ну, дивись мені, – Тамара Миколаївна шумно видихнула у слухавку. – І ще. Олег дзвонив, скаржився. Говорить, ти його зовсім закинула. Готуєш одну траву, м’ясо в будинку не з’являється, тільки у свята.
– Я готую те, на що вистачає бюджету, – Марина навіть не стала виправдовуватись, просто констатувала факт.
– Бюджету у неї не вистачає! – Свекруха підвищила голос, – ти живеш у моїй квартирі, вважай, безплатно!
– Вся твоя зарплата має йти на харчування та затишок. Олег працює важко, йому білок потрібен, а не твої дієтичні сири. Ти взагалі цінувати повинна, що ми тебе пустили.
– Я ціную, Тамаро Миколаївно, – Марина відповіла зовсім рівно. – Дуже ціную. Усього доброго.
Вона натиснула відбій. Зоя дивилася на неї з неприхованим співчуттям.
– Теж про зношування квартири втирала?
– Начебто, – Марина зім’яла порожній стаканчик.
– Вони впевнені, що мені нема куди йти. У сорок років без свого кута. Думають, я до пенсії їх обслуговуватиму за право спати на краєчку ліжка.
Вона підвелася, поправляючи спідницю. Перерва закінчувалася.
– Нічого, Зою. Завтра ж п’ятниця.
У п’ятницю ввечері Марина навмисно затрималася. Зустріла доставлення дивана, заїжджала в будівельний магазин за дріб’язком – шторкою для ванної кімнати, новим йоржиком, парою гачків.
Додому вона повернулася лише до восьмої. У передпокої спіткнулася об розкидані черевики чоловіка.
Олег був у кімнаті. Він сидів перед телевізором, ліниво клацаючи пультом. На журнальному столику стояв порожній кухоль з-під пінного і зім’ята пачка чипсів.
– З’явилася, – він навіть не повернув голови у її бік.
– Ти де вешталася? Жерти нічого. У холодильнику миша повісилася!
– Пельмені звари, – Марина зняла куртку і пройшла до спальні, не затримуючись у вітальні. – У морозилці ціла пачка лежить.
– Я пельмені вчора їв! – Олег обурено підвівся, нарешті подивившись на дружину. – Я м’яса хочу! Нормальний шматок м’яса. Відбивних насмаж. Ти зарплату сьогодні отримала?
– Отримала, – вона витягла з шафи велику дорожню сумку і кинула її на ліжко.
– Чудово, – Олег підвівся з дивана і підійшов до дверей спальні, притулившись плечем до одвірка.
– Тоді скинь мені трохи на карту. Пацани у гаражах гуму нормальну підігнали. Майже нова, лише сезон відходила. Якраз перевзую ластівку до зими.
– У мене немає вільних грошей, Олеже.
Марина відчинила комод і почала методично викладати стоси своїх речей у розкриту сумку. Три кофти, пара джинсів, домашній костюм.
Вона робила це спокійно, не звертаючи уваги на чоловіка, що застиг у дверях.
– У сенсі немає? – Олег насупився, не відразу зрозумівши, що саме вона робить.
– Ти щойно зарплату отримала! Куди ти її поділа? Знову на свої жіночі цяцьки спустила? Чи на сир дорогий?
– Я купила матрац, – Марина застебнула блискавку на косметичці та засунула її збоку від речей.
– Який матрац?
Він дивився на речі, які вона збирала. До нього повільно доходило, що відбувається щось дивне, що виходить за межі звичного сценарію.
– Наш же нормальний ще! Що таке? Куди ти намилилася проти ночі?
– Іду.
Марина підійшла до полиці з книжками. Вибрала пару найулюбленіших, сунула до бокової кишені сумки. Решту вирішила не брати.
– Що? – Олег хрипко реготав, але сміх вийшов нервовим і непереконливим.
– Образилася, чи що? Та гаразд тобі, Марино, психуєш через нісенітницю. Ну гаркнув у середу про цей сир, з ким не буває. Бабу треба іноді на місце ставити, щоб берега не плутала.
– Я не психую, – вона застебнула основну блискавку та перевірила бічні кишені, – я зібрала речі.
Олег перевів погляд із її обличчя на сумку. Потім знову на обличчя.
– І куди ти попрешся? – Його голос почав наливатися злістю, тією звичною агресією, яка завжди змушувала її раніше замовкати.
– До своєї матері в село? У гній? Кому ти потрібна в сорок років із голою сама знаєш чим? Без мене ти пропадеш за тиждень!
Марина спокійно закинула важку сумку на плече.
Вона майже все вивезла за цей місяць. Зимове пальто, взуття, книги. У шафі залишалася лише порожня полиця та пара пом’ятих сорочок Олега.
– Марино, кінчай нісенітницею займатися! – Олег зробив крок уперед, загороджуючи прохід у коридор.
– Ти ж на колінах приповзеш! Я тебе назад не пущу, зрозуміла? Будеш під дверима вити та прощення просити!
– Не буду, Олеже!
Марина подивилася йому просто у вічі. Без страху, без агресії. Просто. як на сторонню, не дуже розумну людину, яка чомусь кричить у черзі.
– Пропусти.
– А то що? – Він напружився, стиснувши кулаки, але з місця не зрушив.
– Поліцію викличеш? В мою квартиру? Та я тебе сам зараз виставлю так, що летітимеш до першого поверху!
Марина не стала з ним сперечатися. Різко відштовхнувши його плечем, вона протиснулася до передпокою і нахилилася.
Зняла з ніг сині капці з м’яким помпоном. Ті самі, які він купив їй на ринку два роки тому, довго хвалячись своєю щедрістю.
Вона засунула капці у зовнішню кишеню сумки. Взула кросівки, акуратно зав’язавши шнурки.
– Ти ж сам сказав, – Марина випросталась. – Мої тут тільки капці. Ось я їх і забираю.
– Ти що надумала?
Олег розгублено моргнув. Ця спокійна методичність лякала його більше, ніж крики, сльози чи биття посуду.
– На що ти житимеш? Ти ж без мене нуль! Порожнє місце! Квартплату сама не потягнеш!
– Без проблем, Олеже. Вважай, що я нуль, – вона відсторонила його руку, ступивши до вхідних дверей, та сіпнула засувку.
– Ах ти ж погань! – Олег нарешті зрозумів, що це не є показовим виступом для привернення уваги.
– Накопичувала за моєю спиною! Моїм коштом жила, комуналку заощаджувала! Мати мала рацію! Та пішла ти!
– Ми платили навпіл, – нагадала Марина вже з порога, дивлячись на його розчервоніле обличчя. – Моя частина угоди виконана.
Вона вийшла на сходовий майданчик.
– Кому ти там потрібна! – Закричав Олег із передпокою на весь під’їзд. – За тиждень прибіжиш проситися! А я замки зміню!
Марина не відповіла. Вона просто притягла до себе важкі металеві двері. Зачинила їх відрізаючи себе від минулих шести років. Від закидів свекрухи, від підрахунків шматків ковбаси, від чужих безглуздих правил.
На вулиці було прохолодно, починав накрапувати дрібний осінній дощ. Але дихалося напрочуд легко, ніби з плечей зняли важкий рюкзак.
Марина йшла до зупинки автобуса. У кишені куртки лежав новенький ключ від дверей, за якими пахло фарбою та новими шпалерами.
А в боковій кишені сумки затишно лежали сині капці. Єдине, що вона забрала з минулого, у своє майбутнє, як нагадування про лихоліття, які називалися шлюбом…
Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
