– Тату, тобі вже шістдесят п’ять. Ти не думав про пенсію? – спитав Андрій, коли після вечері знову зайшла розмова про роботу.
– А що мені робити на пенсії? – здивувався Євген Кирилович.
– Відпочивати. До нас за місто переїдеш, будеш із онуками возитися, у городі копатись. Що ще старим треба для щастя?
– Чи не рано ти мене до старих записав?
– Я так, жартівливо! – одразу схаменувся син. – Але загалом пропозиція про переїзд актуальна. Ми з дружиною тобі вже й кімнату виділили. Окрему, хоч і невелику.
– То це ти вже вирішив? От молодець… – промимрив “старий”, обводячи поглядом свою квартиру.
– А що ж тут вирішувати? Тобі одному така величезна квартира навіщо?
Євген Кирилович не став сперечатися. Він надто добре знав сина, щоб не розуміти, куди той веде розмову.
– Поки що рано мені про пенсію думати. А квартиру, синку, я тобі залишу, коли прийде час. Не підганятимемо події, – спокійно відповів він.
– Та я ж не через квартиру.
– Я зрозумів.
Андрій помовчав, потім таки повернувся до роботи батька.
– А у вас справді нове керівництво на заводі?
– Першого заступника призначили.
– І хто тепер?
– Денис Паньків.
– Це який військовий льотчик?
– Так.
– Ну ось! Що я казав? Тепер тебе точно на відпочинок відправлять. Нова людина прийшла, почне все міняти, молодих набере, – Андрій пожвавішав.
– Не жени коней, поки нічого такого не кажуть! – відрізав Євген, не збираючись заздалегідь ховати ні свою роботу, ні себе самого.
Дениса Паньків справді призначили першим заступником директора їхнього машинобудівного заводу.
– Він, кажуть, взагалі із не простої родини. Батько йому ще хлопчиком книжку про льотчиків подарував. Так і пішло. А ще я дізнався, що його старший син теж пішов стопами батька!
“А мій синуля все майно поділити намагається”, – подумки посміхнувся Євген.
– Він ще молодий… – продовжив гнути своє Андрій.
– Зате вміє відповідати за людей!
Андрій ще щось говорив про пенсію, про те, що батькові час би подумати про спокійне життя, але Євген уже майже не слухав.
Він тридцять із лишком років пропрацював на заводі і чудово розумів: поки людина потрібна на виробництві, її вік сам по собі нікого не лякає.
І все ж настрій якось зіпсувався.
Наступного дня в заводській їдальні він сидів похмурий. Навіть на улюблену котлету зовсім не було апетиту. Може, тому, побачивши настрій старого знайомого, Ілона Марківна сама підсіла до нього.
Вони знали один одного давно, не те щоб дружили, скоріше приятелювали. Багато років віталися у коридорах, зустрічалися у їдальні, іноді обговорювали роботу. Після відходу чоловіка Ілона жила одна, Євген теж недавно овдовів і ділив простору квартиру з котом.
– Женю, чого це ви такий сумний сьогодні? Щось сталося? – Запитала Ілона, влаштовуючись навпроти.
– Ні, начебто. Усі живі-здорові.
– А чого ж тоді? Кажіть, не соромтеся. Котлети не вдалися? – вона посміхнулася, і Євген раптом засміявся.
– Коли б справа була в котлетах… Тут складніша ситуація. Син вирішив, що мені час на пенсію. Погрожує, що нове начальство приведе молодих, а нам, старим, час до землі звикати.
– Так і сказав?
– Ну… Говорив щось про город, – хмикнув Євген.
– А що ви думаєте? Невже втомилися працювати?
– Я поки що працювати збираюся. Мені подобається, звик. Та й гроші непогані платять.
– Сили є, бажання є, значить, працюйте. А син хай за себе вирішує, – сказала Ілона.
– Так то воно так, та квартиру мою без мене вже прилаштували. Каже, мені одному стільки ні до чого, у них поживу.
– Хоче продати? Вашу квартиру?
– Так і каже, однаково спадок йому залишу. Я й не проти, так… Але коли час прийде.
– А він поспішає?
– Дуже. Думаю, недовго мені жити в них, невістка мене в будинок для літніх людей швидко здасть, якщо що. У нас із нею дружби не трапилося. Жінка з характером, та й я не божевільний…
– Кому старі потрібні? Нікому, – тільки через житло терплять! – реготнув Євген. З Ілоною було просто спілкуватися. Він навіть повеселішав, хоча ситуація була невесела.
Ілона похитала головою.
– Який же ви старий? Вам ще тільки шістдесят п’ять. Для чоловіка – це взагалі не вік. Та й досвіду у вас більше, ніж у молодняку. Так що не говоріть дурниць, живіть на своє задоволення, працюйте.
– Оце я йому й намагаюся пояснити.
– Не витрачайте сили. Я зрозуміла одне: діти все одно чують лише те, що їм зручно. У мене схожа ситуація, – вона задумалася.
– А ваша дочка що надумала? – поцікавився він. – Невже пенсію вам призначила?
– Поки що рано, знає вона, що пенсійний вік підняли. Справа в іншому: дачу продати пропонує.
– Навіщо?
– А навіщо вона мені одній? Діти туди не їздять, їм не треба. А я вже слабка “стара”, нічого кабачки вирощувати. Сама, як перезрілий кабачок. Ось і вся аргументація.
– Ну, ви жартівниця, Ілоно Марківно, вам більше сорока п’яти років не даси. А в сорок п’ять баба ягідка, а не кабачок, – Євген розреготався.
– Та дітям же видніше.
– А вам потрібна дача? Якщо чесно?
– Звісно.
– Тоді не продавайте.
– І не збираюсь? – Ілона посміхнулася. – Ось бачите. Так що діти різні, але надто схожі. Вони вже наше майно поділили, як шкуру ведмедя, що в лісі бігає.
– Точно, – згодився Євген. – У мене квартира, у вас дача. Залишилося лише розписати, кому що дістанеться.
З цієї розмови все й почалося.
Вони стали частіше обідати разом. Потім якось вийшли після роботи одночасно і пішли до зупинки однією дорогою.
На другий день Євген запропонував зайти на вечерю в кафе, бо Ілона поскаржилася, що не приготувала напередодні, і вдома нема чого їсти.
– Давненько я не ходив в ресторани, – сказав Євген.
– Чесно кажучи, я теж… – Ілона погодилася.
І ніби нічого, крім спілкування, між ними не було. Просто в якийсь момент обидва помітили, що стали чекати на ці зустрічі.
Тим часом Андрій справді чекав, коли батька відправлять на пенсію. Не дочекався.
Нове керівництво знайомилося з виробництвом, розмовляло зі співробітниками, розбиралося у роботі підприємства. Євген продовжував працювати, і жодних чуток про звільнення не було.
– Ну що, тату, як там ваш новий начальник? – спитав Андрій вкотре.
– Нормально.
– І тебе не чіпають?
– А чого мене чіпати? Премію обіцяли. За труди праведні. От думаю, витрачу на нове ліжко.
– Куди тобі? Начебто й старе непогане. Особливо, якщо продаватимемо або здаватимемо.
– Поки що ні продавати, ні здавати я не хочу. А ліжко кіт подер, якось соромно гостей покликати.
– Гостей? У спальню? Й давно ти дядька Гену в спальню запрошуєш? – Андрій навіть похлинувся.
– А що, думаєш, у моєму віці тільки друзів можна мати? Може, в мене й подруги є?
Андрій не став цієї теми розвивати.
– Значить, поки що працюєш.
– Поки що працюю.
– Ну й добре.
Після цього Андрій більше не сперечався.
А Ілона тим часом теж розмовляла з дочкою про дачу.
– Мамо, ти ж розумієш, що одна там все одно не залишишся. Тому що це дача, а не квартира. Там постійно щось треба робити.
– Одна, може, й не буду. А ось не одна, із задоволенням, – Ілона збиралася їхати з Євгеном на шашлики за місто у вихідні.
– Продай її! Гроші будуть цілішими.
– Мені не потрібні гроші замість дачі.
– А що тобі там робити?
– Відпочивати. Не хвилюйся, компанія є, наодинці не залишуся.
Дочка не знайшла, що відповісти. Вона й подумати не могла, що в матері з’явився залицяльник.
Вона звикла вважати, що після відходу батька мати мала сидіти вдома і журитися. А Ілона, навпаки, раптом почала помічати, скільки їй ще хочеться.
Їй хотілося їздити на дачу, гуляти з Євгеном біля озера під ручку… Хотілося іноді їхати на вихідні з ночівлею, як у молодості.
Хотілося купувати гарний одяг, ходити в театр і сидіти в кафе з людиною, поряд з якою цікаво.
І, як з’ясувалося, їй хотілося ще одного, – знову бути закоханою.
Євген зрозумів це раніше за неї.
– Ви сьогодні знову замислилися, – зауважив він. – Про що?
– Про щось хороше, – розцвіла вона, як фіалка. – Я думаю, що мені подобається моє життя.
– Це гарна думка. Мені також. Особливо почало подобатися з вашою появою в ньому.
– Ми вже дорослі люди. У нас у кожного своє життя. Навіщо його ламати? – замислилася Ілона.
– Ламати не будемо. Просто “добудуємо” його разом на тому фундаменті, що вже є, – сказав він, і їй сподобалася ця відповідь.
Вони не стали терміново з’їжджатися. У Євгена була квартира, у Ілони – своя квартира та дача.
Їм обом подобалося повертатися додому до власних речей, власного розпорядку та власної тиші.
Вони зустрічалися кілька разів на тиждень. Іноді проводили разом вихідні. Іноді Євген їхав до Ілоні на дачу, іноді вона приїжджала до нього в гості.
Незабаром про їхні стосунки дізнався й Андрій.
– Тату, ти серйозно? Може, ще й одружитись вирішиш на старості років? — спитав він.
– А що тебе дивує?
– Не знаю. Просто не чекав.
– Чому?
– Ну… ти ж стільки років один жив.
– А тепер я знову закоханий.
Андрій помовчав, потім поставив зовсім інше запитання:
– І що тепер? Коли ти переїдеш до неї? Квартиру ж можна продати.
– Ти, бачу, знову все розпланував? – зітхнув батько.
– Я просто думаю про майбутнє.
– От і думай. Про своє. А моє майбутнє без мене не плануй, – відрізав Євген, не збираючись перетворювати стосунки з жінкою у привід для продажу власної квартири.
– Я не це мав на увазі. Просто, якщо ви разом…
– Ми можемо бути разом та не жити в одній квартирі.
– А навіщо тоді взагалі стосунки?
– Андрію, мені з нею добре. Мені цього достатньо. Я вже настільки дорослий, що маю право на все.
Сину було важко це зрозуміти та прийняти. Не тому, що він не любив батька.
Просто, в його голові, у дорослої людини все повинно мати практичний зміст: якщо є жінка, значить, треба з’їжджатися; якщо квартира стає зайвою, її треба продати; якщо людині шістдесят п’ять, настав час перестати працювати.
Євген не збирався сперечатися із цією логікою. Він просто жив інакше.
У Ілони розмова з дочкою виявилася коротшою.
– Мамо, ти знайшла чоловіка?
– Так.
– І що ти збираєшся робити?
– Нічого особливого. Зустрічатися на втіху.
– А далі?
– Подивимося.
Дочка не стала продовжувати. Вона зрозуміла, що мати не збирається нічого міняти.
У своє професійне свято Євген прийшов на завод у чудовому настрої. У їдальні та цехах вітали працівників, згадували ветеранів галузі, говорили про тих, хто тільки починає професійний шлях.
На святковій зустрічі виступив Денис Паньків. У своєму привітанні він побажав працівникам галузі міцного здоров’я, професійних успіхів.
Євген упіймав себе на думці, що змінюються посада, але не зникає досвід. Іде один етап життя – не обов’язково закінчується саме життя.
Після роботи Євген покликав Ілону на побачення.
– Давай повечеряємо. На честь свята.
– Давай.
– Я забронював стіл у гарному ресторані. Там кажуть, шеф-кухар крутий. Стейки готують дивовижно. І червоного візьмемо, найкращого.
– Жень… А чи потрібно нам таке дороге задоволення?
– Треба, Ілоно. Коли, якщо не зараз?
Вони домовилися зустрітися увечері і чудово провели час.
Вони не збиралися терміново ставати однією сім’єю лише тому, що знову знайшли один одного.
Їм було добре разом і при цьому добре окремо.
А діти поступово звикали до простої думки, що батьки мають право на щастя у будь-якому віці.
В ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
