Моєму синові нещодавно виповнилося три роки. Коли йому було два з половиною, я віддала його до приватного дитячого садка. Мені потрібно було працювати, а іншого варіанта просто не знайшлося.
Дімочці подобалося в садку, він ніколи не вередував і часом навіть йти звідти не хотів. Але нещодавно все змінилося.
Син почав влаштовувати ранкові істерики. Навідріз відмовлявся йти до садка. Причину пояснити не міг, просто плакав і просив мене, щоб я залишила його вдома. Перша думка – звернутися до нашого сімейного лікаря. Має ж бути причина?
Ми сходили до Валентина Степановича, він провів огляд, про все мене розпитав. У фізичному плані у Діми все було просто чудово.
«У 3 роки у малюка починається непростий період. Це потрібно просто пережити», — єдине, що сказав наш лікар.
Ну а я, дурепа, змирилася з цією думкою і продовжила водити сина в садок. Кожен ранок був буквально катуванням для нас обох.
Я бачила, що Дімі не стає легше. Тоді я вирішила поговорити з вихователькою і дізнатися, як моя дитина поводиться в садку.
Вихователька впевнено заявила, що Діма поводиться нормально. Мовляв, вона не помітила за ним жодних змін. Але це мене анітрохи не заспокоїло. Я вирішила навідатися в садок раптово і подивитися, що там відбувається в обідню пору.
Чи то материнське чуття підказало, що треба вчинити саме так, чи це просто збіг. Але те, що я побачила, коли прийшла в їдальню, шокувало мене.
Справа в тому, що батькам взагалі заборонено перебувати в самому садочку вдень. Я можу прийти і забрати дитину, але заходити в ігрові кімнати чи їдальню не можна.
Я ніколи не заперечувала цьому правилу, бо й сама не хотіла б, щоб незрозуміло хто шастав біля мого сина.
Але я прийшла і впевненим кроком попрямувала у бік їдальні. Від коридору кімнату відокремлює величезна засклена стінка. Тож я легко змогла відшукати серед дітей свого сина.
Він сидів за столом, схрестивши руки. А вихователька (ще й якась мені не знайома) кричала на Діму і намагалася засунути в нього їжу.
Було видно, що дитина не хоче їсти. Але ця жінка не вгамовувалася. Вона почала кричати на мого хлопчика ще дужче, а він лише просто заплакав. У цей момент я не витримала і вдерлася до їдальні.
«Чому ви кричите на мого сина і впихаєте в нього їжу? Він же сказав, що наївся!» — вирвалось із моїх вуст. Я взяла Діму на руки і почала його заспокоювати. Він дуже зрадів, що я прийшла. Син не очікував мене побачити.
Потім була серйозна розмова з нашою вихователькою. По-перше, я не розуміла, чому мого сина годує незнайома мені людина. Так не повинно бути. По-друге, я хотіла, щоб мені пояснили, чому мою дитину насильно змушують їсти та ще й кричать на неї!
Дитина не хоче ходити до дитячого садка не просто так. Тепер у моїй голові все стало на свої місця. Наша вихователька дуже довго вибачалася та обіцяла, що візьме ситуацію під свій контроль.
Пізніше виявилось, що це вже не перша скарга на ту неприємну особу. В результаті її просто звільнили. А мій син помалу повернувся до звичного ритму життя в садочку. Як же чудово!
