Дивно, настільки людина боїться на старості лишитися сама, що готова покаятися за всі гріхи, аби її не лишали

Ще зовсім нещодавно моя бабуся казала що я безсоромна, називала розпустною і безголовлю дівчиною, а тут, бачте, як старість прийшла, то вона мене люб’язно записала в ряди внучок.

Моя мама вийшла заміж за вітчима коли мені було 6 років. Він виявився чудовою людиною, без всіляких пересудів і коливань прийняв мене як рідну доньку, за що я буду йому вдячна до кінця життя.

Але його батьки, тобто названі бабуся і дідусь дуже незлюбили мене. Вони не хотіли щоб в їхній квартирі були іграшки, галас і мультики. Вітчим ніяк не реагував на це, і мамі не радив, батьки все ж таки і житло їхнє.

Зовсім скоро мама не витримала зверхнього ставлення до себе і постійних образ в мій бік і сказала татові, що якщо він не знайде вихід ми підемо. Тоді вона була вагітна братом вже на 6 місяці. Татко зняв квартиру, а згодом ми взяли в кредит уже свою.

Баба з дідом з’являлися в нашому житті дедалі рідше. Але тепер мені 25, є свої діти і своє життя. Тим не менш ця баба вважає, що я просто зобов’язана приходити до неї на всі свята, допомагати в приготуванні, що я маю мити їй спину, і вибачте за деталі виносити горщики якщо потрібно.

Все життя мене називали байстрюком, виродком, в очі казали що я не внучка, що в цьому домі я на пташиних правах саме так, як моя матір і її ще одна дитина.

Ми лягали спати в 8, тому що дід хотів виспатися, прокидалися о 5, і всім було всеодно на те,що маленьке дитя на руках, що мама мріє виспатися.

А що тепер? Діда давно немає, баба лишилася сама і шукає підтримки у мене. Не знайде. Мене всі родичі засуджують, але хіба я зобов’язана, я ж виродок, нагуляне дитя, не внучка…