Субота Віри скінчилася, навіть не встигнувши розпочатися, — зрозуміла вона десь о пів на дев’яту ранку. На кухонному столі, біля ще теплої чашки з недопитою кавою, лежала записка від Станіслава.
Поруч самотньо чекав шматочок сиру, ніби чоловік збирався повернутися за п’ятнадцять хвилин, тож і снідати не став. “У мами термінові справи, повернуся швидко”, — прочитала Віра, подивилася на годинник і підійшла до вікна.
Там, на подвір’ї, розгорталося куди цікавіше дійство. Станіслав намагався запхати в багажник її універсалу драбину-драбинку. На асфальті біля машини вже чекали шурупокрут, ящик з інструментами та дві каністри бензину. Про них Алла Леонідівна просила ще вчора, щоб заправити дачний мотоблок.
Тобто, під «повернуся швидко» мався на увазі бензин, інструменти і, звісно ж, драбина. Віра відчинила вікно.
— Стасе! — гукнула вона.
Чоловік підвів голову, здивовано кліпнув.
— Га? — відгукнувся він.
— Куди це ти так рано зібрався?
— Я ж тобі записку залишив! — відповів Станіслав, однією рукою притримуючи драбину, а другою намагаючись закрити багажник.
— Читала я твою записку. А йдеться про що?
— До мами їду. Там роботи, казала, на хвилинку.
Віра навіть сперечатися з вікна не стала. Особливості материнських “хвилинок” вона вивчила за шість років подружнього життя так добре, як розклад найближчого супермаркету. Якщо Алла Леонідівна говорила: «Сину, це буквально на пів годинки!», розумна людина одразу брала з собою воду, бутерброди та зарядку для телефона.
А коли чулося: «Можеш заїхати дорогою?», це означало, що жодної “дороги” ще не існувало. Її доведеться прокладати через три магазини, будівельний ринок і дачне селище. А слова «та там же діла на копійку!» взагалі вважалися попередженням про можливу втрату цілого вихідного дня.
Сама Віра довгий час сприймала це спокійно. Алла Леонідівна жила сама. Її чоловік помер сім років тому, а донька з родиною переїхала до Львова. Тому Станіслав дійсно залишався найближчою людиною, до якої можна звернутися по допомогу з важкою роботою.
Нічого дивного Віра в цьому не бачила. Вона й сама регулярно їздила до своєї матері, допомагала з покупками, возила її в поліклініку. Іноді Станіслав допомагав тестеві. Ніхто не складав графіків і не підраховував, кому скільки годин довелося присвятити.
Проблема почалася тоді, коли допомога Аллі Леонідівні поступово перестала бути просто допомогою і перетворилася на окрему галузь їхнього сімейного життя. Спочатку все виглядало невинно.
«Стасе, ну, візьми, прошу, стелаж. Я тут знайшла, жіночка віддає майже задарма, за 8 000 гривень».
Той стелаж був на іншому кінці міста і в розібраному вигляді займав майже весь багажник Віриної машини. За тиждень знадобилося відвезти на дачу шість мішків землі. Потім — три розкладні столи. А за ними — рулон лінолеуму.
Одного разу Алла Леонідівна купила за оголошенням дерев’яну лавку і лише після оплати замислилася, як її доставити. На цей випадок у неї вже було готове рішення.
— У Вірочки ж такий великий універсал! — говорила вона.
Вірочці ніхто не телефонував. Машину брав Станіслав. Його власний седан Аллу Леонідівну не влаштовував.
— А що туди влізе? Хіба два батони й парасолька? — сміялася вона.
Станіслав сміявся у відповідь, брав ключі від універсалу, і чергові “два батони” розміром з комод вирушали через усе місто.
Сама Віра працювала дизайнеркою інтер’єрів. Вона не просто малювала красиві картинки за ноутбуком, як чомусь уявляли деякі знайомі. Ні, Віра регулярно їздила на об’єкти, до шоурумів та постачальників.
У машині в неї постійно лежали теки з каталогами, зразки тканин, невеликі шматки плитки, віяла фарб, рулетка, захисне взуття та купа інших речей, які могли знадобитися протягом робочого дня.
Двічі за літо відбувалося одне й те саме. Вранці Віра одягалася, збирала матеріали, виходила на подвір’я — і згадувала, що її машина знаходиться на дачі у Алли Леонідівни. Перший раз Станіслав попередив її пізно ввечері, коли вона вже спала. Другого разу він взагалі був упевнений, що дружина того дня працюватиме вдома.
— Ну ти ж вчора увесь день працювала за комп’ютером, — сказав він тоді.
— Стасе, вчора — це вчора, — відповіла Віра.
— Ой, ну вибач, я переплутав.
Тоді Віра викликала таксі, проїхала спочатку в салон плитки, звідти на об’єкт, потім в інший район за зразками. До вечора вона заплатила за таксі 2 000 гривень — стільки, що могла б особисто купити свекрусі кілька мішків землі з доставкою та урочистим занесенням на ділянку.
Після цього вона сказала чоловікові рішуче:
— Машиною користуйся, але тільки якщо попередили завчасно.
Станіслав погодився. І деякий час дійсно питав дозволу. Потім запитання поступово перетворилися на повідомлення.
«Я візьму твій універсал, гаразд?» — таке сповіщення приходило в той момент, коли Станіслав вже спускався до машини.
А тепер зникло й те «гаразд». У цю суботу вони взагалі планували поїхати удвох. План придумав сам Станіслав ще в понеділок: за п’ятдесят кілометрів від міста відкрили невеликий заміський комплекс біля озера.
Вони хотіли погуляти, пообідати там і ввечері повернутися додому. Останніми тижнями обоє багато працювали і майже не проводили час разом. У п’ятницю Станіслав навіть уточнив деталі.
«А давай десь о десятій виїдемо? Щоб день не пропустити», — запропонував він.
Віра охоче погодилась.
Близько одинадцятої вечора, коли вже було геть тихо, пролунав дзвінок від Алли Леонідівни. Віра вже давно була в ліжку, занурена у свою книгу, тому чула кожне слово чоловіка.
«Який сарай? — здивовано перепитав Станіслав. — І завтра? Мамо, а хіба це не може зачекати до неділі?»
Потім настала довга пауза, наповнена лише бурмотінням у слухавці.
«Він точно завтра це забере? — знову уточнив Станіслав, наче шукаючи вихід. — Ну добре. Заїду вранці».
З розмови Віра зрозуміла: сусід Алли Леонідівни погодився нарешті забрати ті старі дошки від напіврозваленого сараю. Але була умова — тільки в суботу ввечері, бо на неділю у нього були свої плани. Виходить, сарай доведеться розбирати негайно.
Віра не витримала і тихо запитала:
«А як же наша поїздка?»
Станіслав відмахнувся: «Та що там того сараю, метри на два! Я швиденько вранці з’їжджу, за півтори годинки все розберемо. Повернуся до одинадцятої, не хвилюйся».
Коли годинник показав дев’яту, Станіслав нарешті завантажив усе необхідне і сів у машину. Віра знову підійшла до вікна, спостерігаючи, як він заводиться, а потім взяла телефон і набрала його номер.
Станіслав відповів прямо з машини: «Я вже виїжджаю».
«Це я помітила, — відрізала Віра. — Ти не хотів мені сказати, що береш мою машину?»
«Віро, ну там дошки, — невпевнено пробурмотів він. — У мою ж не влізуть».
«Які дошки? — Віра відчула, як її починає трусити. — Ти ж казав, сарай розібрати!»
«Можливо, частину доведеться перевезти», — ухилявся Станіслав.
«Куди? — наполягала вона. — Куди ти це повезеш?»
«Та сам ще не знаю», — зітхнув чоловік.
Віра прикрила очі, намагаючись зберегти спокій.
«А записка замість розмови тому, що папір не сперечається? — її голос звучав різкіше, ніж хотілося».
«Ти ж спала», — виправдовувався Станіслав.
«Я вже добрих двадцять хвилин не сплю», — уточнила Віра.
«Я бачив, ти була у ванній. Ну навіщо зараз з’ясовувати? — він намагався її заспокоїти. — Я швидко все зроблю, заправлюся і повернуся».
«На чиї гроші заправишся?» — це питання вона не могла не поставити.
У слухавці повисла коротка, але красномовна тиша.
«Я взяв картку, яка біля документів лежить», — нарешті відповів він.
Ось тут Віра, здається, прокинулася остаточно.
Це була її додаткова дебетова картка, яку вона зазвичай зберігала вдома, поруч з документами на машину. З неї Віра розраховувалася за пальне, паркування та миття авто.
Станіслав знав її пін-код, адже іноді він користувався цією карткою, коли Віра сама давала йому свою машину і попередньо домовлялася про це. Ключовим у цій домовленості, як Віра думала до цього ранку, було саме: «попередньо домовившись».
«Ти взяв мою картку без дозволу?» — ледь стримуючись, запитала вона.
«Там бензину менше половини баку», — швидко відповів Станіслав.
«Я знаю! — голос Віри затремтів. — Я вчора навмисне не заправлялася, бо планувала це зробити сьогодні вже по дорозі до озера».
«То яка різниця? Я ж і заправлю», — не розумів він.
«Стасе, різниця в тому, що ти без мого дозволу взяв і мою машину, і мою картку, і все це — в той самий день, коли ми з тобою домовилися провести час разом», — її слова звучали як вирок.
«Не драматизуй, Віро, — відмахнувся він. — Буду вдома години за дві».
«Вночі ти казав півтори», — нагадала Віра.
«Ну от бачиш, — весело відповів Станіслав, — я навіть запас часу взяв!»
Станіслав, здавалося, був абсолютно впевнений, що ця остання фраза — його справжній тріумф. Віра просто поклала слухавку, більше не в силах слухати.
О десятій ранку вона байдуже зварила собі каву.
Об одинадцятій від чоловіка прийшло повідомлення:
«Із сараєм майже впорались».
Ще через годину, о дванадцятій, знову смс:
«Тут ще холодильник треба відвезти, зовсім недалеко».
Віра лише прочитала, але не відповіла ні слова. Про холодильник вона вирішила навіть не питати. Досвідчений погляд підказував, що слово «недалеко» у Алли Леонідівни зазвичай означає будь-яку точку, яка ще знаходиться в межах адміністративної межі області.
О пів на другу дня надійшло банківське сповіщення про заправку. Віра поглянула на суму — 3 500 гривень.
Тоді вона вирішила хоч якось використати цей вимушено вільний день. Прибрала квартиру, розсортувала робочі зразки матеріалів, а потім сіла допрацьовувати проєкт кухні для молодої пари, з якою мала зустрітися у понеділок.
Близько третьої години Станіслав подзвонив.
«Ми майже закінчили», — прозвучало у слухавці.
«Хто «ми»?» — уточнила Віра.
«Я і мама», — відповів він.
«Холодильник відвезли?»
«Так. Тепер ще заїдемо за кормом для маминої собаки».
Віра глянула на годинник.
«А озеро?» — тихо запитала вона.
«Ну яке вже озеро? — зітхнув він. — Пізно».
«Саме так», — коротко погодилась Віра.
«Давай завтра з’їздимо», — запропонував Станіслав.
«Завтра у мене робота», — відрізала вона.
«У неділю?» — здивувався чоловік.
«Я ж тобі ще у четвер казала, що до понеділка потрібно завершити проєкт», — нагадала Віра.
Станіслав на мить замовк.
«Ну тоді наступними вихідними», — легковажно промовив він.
Ця дивовижна легкість, з якою він без вагань пересував їхні спільні плани, дратувала Віру навіть сильніше, ніж сам злощасний сарай.
Для матері сусід, що мав їхати в неділю, був поважною причиною. У Віри були робочі терміни — їх, виявляється, можна було якось «посунути». А їхній спільний вихідний перетворився на безхазяйну річ, яка лежала на сімейній полиці десь між старим холодильником і собачим кормом.
О четвертій годині подзвонила вже Алла Леонідівна.
«Вірочко, здрастуй. Скажи, де у тебе в машині мотузки?»
Віра повільно відсунула ноутбук.
«Які мотузки?»
«Ну, міцні. Стас каже, раніше були».
«У бічному відділенні багажника. А навіщо?»
«Ми гойдалки купили».
Кілька секунд Віра мовчала, намагаючись уявити, яким дивом між сараєм, холодильником і собачим кормом з’явилися ще й гойдалки. Тим часом Алла Леонідівна жваво пояснювала:
«Садові! Уявляєш, майже 40 відсотків знижка! Останні залишалися. Ми хотіли коробку покласти, а вона не входить. Зараз розпакуємо і частинами».
«Алло Леонідівно, ви де?» — уточнила Віра.
«Біля будівельного гіпермаркету», — радісно відповіла свекруха.
Це було на протилежному кінці міста від їхнього будинку.
«А Стас?»
«Тут. Коробку розкриває. Я йому кажу: обережніше, раптом там кріплення розсиплеться».
На задньому плані Віра почула голос чоловіка:
«Мамо, ніж де?»
І остаточно зрозуміла, чим вони зайняті. Сервіс «Синок-експрес» розширював свій асортимент. Тепер, окрім перевезення меблів, землі та побутової техніки, клієнтам пропонувалася розпаковування великогабаритних товарів просто біля магазину.
«Вірочко, так мотузки справа чи зліва?»
«Справа», — видихнула вона.
«Дякую. А то ми твою машину всю перерили».
Слова «ми твою машину всю перерили» стали для Віри останньою краплею, що переповнила чашу терпіння.
— Алло Леонідівно, — промовила Віра, намагаючись зберегти спокій, — ви ж бодай картон потім із машини заберете?
— Звісно, доню! Що ти! — пролунало у відповідь, і Віра вже тоді знала, що ніхто того картону не забере. Так і сталось.
Станіслав приїхав додому незадовго до шостої вечора. Віра почула, як внизу кілька разів грюкнули дверцята її універсала, щось важке глухо впало на асфальт, а за хвилину у передпокої з’явився чоловік. Він був помітно втомленим, але вигляд мав задоволений.
— Усе, місію виконано! — радісно сповістив він.
— Яку саме? Їх сьогодні було кілька, — сухо відповіла Віра, не відриваючись від книги.
— Зате мама все встигла, — мовив Станіслав, не помічаючи її настрою.
Віра мовчки взула кросівки й спустилася вниз до машини. Коли відчинила багажник, їй стало так образливо, що захотілося покликати Станіслава назад і просто мовчки тицьнути його носом у цей безлад. Всередині валялися шматки картону, обірваний поліетилен та тоненька дерев’яна тріска.
На гумовому килимку була розсипана земля – мабуть, залишки з якихось попередніх мішків, які піднялися в повітря, коли вантажили ті самі гойдалки для дачі. А на задньому сидінні лежала стара лопата.
Віра підняла її двома пальцями, ніби щойно знайшла якийсь експонат.
— Це що таке?
Станіслав зазирнув у салон, помітивши її роздратований вигляд.
— Мамина, — відповів він, ніби це все пояснювало.
— А чому мамина лопата живе в моїй машині? — запитала Віра, не розуміючи.
— Забула, напевно, — байдуже відгукнувся чоловік.
— Як можна випадково забути лопату на задньому сидінні?
— Ну, значить, поклала й забула, — стенув він плечима.
— Сподіваюся, холодильник ви бодай не забули?
— Ой, смішно! — посміхнувся Станіслав.
Віра більше не стала сперечатись. Вона відкрила банківський додаток на телефоні. Окрім оплати заправки на 3 500 гривень, там виявилася ще одна операція на 700 гривень на тій самій заправці.
— А сімсот гривень? Це за що?
— Там кава, вода… перекусити взяли, — відповів Станіслав, знизуючи плечима.
Віра підняла на нього очі.
— Хто?
— Ми з мамою.
— На мою картку?
Станіслав трохи скривився, ніби вона прискіпувалась до якоїсь незначної дрібниці.
— Віро, ми ж із самого ранку на ногах.
— Я помітила. Особливо мої машина і картка, схоже, втомилися найбільше.
— Господи, та скільки там? Ну, чотири тисячі двісті гривень, хіба це гроші?
— Чотири тисячі двісті, — уточнила Віра.
— Ну от. Причому майже три з половиною тисячі — це бензин. А бензин залишився в машині. Виходить, ти взагалі нічого не втратила!
Така логіка була настільки абсурдною, що Віра не одразу знайшла, що відповісти. Вона подивилася на чоловіка в повному подиві.
— Стасе, а якщо я завтра заправлю твою машину своїми грошима, потім увесь бак викатаю у справах своєї мами і поверну тобі машину з чвертю бака, ти теж нічого не втратиш?
— Ну навіщо ти перекручуєш? — роздратовано кинув Станіслав.
— Я не перекручую. Ти сьогодні проїхав до своєї матері, від неї до знайомого з холодильником, потім за кормом, потім у магазин за гойдалками і назад на дачу. Чому це раптом мій бензин?
Станіслав розсміявся, явно не розуміючи серйозності ситуації.
— Ти справді зараз будеш вираховувати кілометри?
— Ні. Я намагаюся зрозуміти принцип.
— Який ще принцип?
— Дуже простий. У тебе є машина. У тебе є гроші. Є мама, якій ти хочеш допомагати. Яким чином із цих трьох складових щоразу виходить моя машина і мої гроші?
Посмішка зникла з обличчя Станіслава.
— Тому що в тебе універсал, — відповів він, ніби це була беззаперечна відповідь.
— Це пояснює машину. А гроші чим пояснюються?
— Ну, картка там лежала. Чого мені було додому повертатися?
— Ти її з дому й прихопив, — нагадала Віра, відчуваючи, як стискаються кулаки.
На кілька секунд запала тиша. Станіслав почухав скроні.
— Гаразд. Кину тобі за перекус.
Віра навіть розсміялася від його простодушності.
— Перекус залиш собі. Ти зараз справді не розумієш, про що я говорю?
— Розумію. Просто не бачу сенсу влаштовувати бухгалтерію через кількох тисяч гривень.
Віра зачинила машину.
— Чудово. Тоді завтра влаштуй бухгалтерію сам. І пропилосось тут.
— Завтра зроблю, — пообіцяв Станіслав, і Віра більше не продовжувала розмову.
Вона зупинилася не тому, що погодилася з ним. Просто знала, що зараз вони ходитимуть по колу. Станіслав щиро не вважав те, що сталося, чимось серйозним. Він не вкрав у неї значну суму, не розбив машину, не зник на тиждень.
У його розумінні він лише допоміг матері та скористався найзручнішим транспортом. Те, що ця зручність повністю забезпечувалася Вірою, чомусь до розрахунку не входило.
У неділю вранці Віра сиділа за ноутбуком, виправляючи креслення для нового проєкту, коли в передпокої задзвонив телефон Станіслава. Чоловік розмовляв хвилини зо три, а потім повернувся на кухню.
— Мамі крісла треба забрати, — повідомив він.
Віра не відривалася від екрана.
— Які крісла?
— Складні. Чотири штуки. Вона замовила для дачі. Сьогодні термін зберігання закінчується.
Станіслав підійшов до тумби, де зазвичай лежали автомобільні ключі. Відкрив ящик, перевірив ще раз, але ключів не знайшов.
— А ключі від універсала де? — запитав він.
— У мене, — відповіла Віра, дивлячись на нього.
Він повернувся.
— Дай, будь ласка.
Віра підняла очі.
— Ні.
Станіслав спочатку навіть не зрозумів її відповіді.
— У сенсі?
— У прямому.
— Мені крісла забрати треба.
— Забирай.
— На чому?
— У тебе у дворі стоїть твоя машина, — нагадала Віра.
— Чотири крісла в неї не влізуть.
— Значить, зробиш два рейси. Або замовиш доставку. Або викличеш вантажне таксі. Вибір величезний.
— Віро, ну знову ти за своє? — ледь не простогнав Станіслав.
Вона закрила ноутбук. Говорити довго не збиралася.
— Стасе, я вчора все пояснила. Ти маєш повне право допомагати мамі хоч кожен день. Можеш їздити до неї вранці, ввечері, розбирати сараї, збирати теплиці та особисто переносити її дачу на нове місце по одній дошці. Але на своїй машині, за свої гроші і у свій вільний час.
— А універсал просто стояти буде? — обурено запитав Станіслав.
— Універсал мій.
— Взагалі-то, ми чоловік і дружина, — нагадав він, ніби це був вирішальний аргумент.
— Саме так! — рішуче відповіла Віра. — І саме тому дивно, що чоловік вважає нормальним без дозволу брати речі дружини та оплачувати ними свої рішення.
Він нахмурився.
— То що, тепер я мушу дозволу питати? — процідив Станіслав, насупивши брови.
— На мою машину? Авжеж, — Віра подивилась на нього без тіні сумніву.
— Це ти серйозно?
— Абсолютно. Ніяких жартів.
Станіслав ще сподівався, що це лише відлуння вчорашньої сварки, що Віра пом’якшиться. Але її погляд був твердим. Вона встала, взяла свій гаманець, що лежав біля ноутбука, і сховала його до сумки.
— І картку мою більше не бери, — додала вона, відчуваючи, як стискаються кулаки.
— Та зрозумів я! — кинув він, але в голосі все ще прозирала легка зневага.
— Ні, не зрозумів, — Віра підійшла ближче. — Тому я скажу один раз, чітко і зрозуміло. Якщо ще раз побіжиш виконувати мамині забаганки моїм коштом — наступним за дверима буде твій чемодан.
Ось тепер Станіслав припинив свою глузливу усмішку. Його обличчя вмить спохмурніло.
— Ти через якісь крісла мені розлученням погрожуєш?
— Я не погрожую тобі розлученням через крісла, Станіславе, — вона вимовляла кожне слово повільно, з притиском. — Я пояснюю, що у моєму домі більше не буде цього “сервісу”, де одна людина роздає накази, інша їх бездумно виконує, а третя забезпечує транспорт, пальне та жертвує своїми вихідними.
— Мама тобі нічого не роздає, — пробуркотів він.
— Тоді взагалі чудово! — Віра ледь стримувала емоції. — Значить, тобі буде дуже легко сказати їй: «Мамо, сьогодні тільки на моїй машині».
Станіслав кілька секунд дивився на дружину, ніби намагаючись прочитати її думки. Потім рвучко розвернувся, схопив ключі від свого седана і мовчки вийшов з квартири.
Віра знову відчинила ноутбук, але зосередитись не могла. Хвилин через п’ятнадцять її охопила цікавість: як же ті чотири складні крісла зможуть вміститись у Станіславів автомобіль? Той самий, про який Алла Леонідівна так любила казати, що туди поміщаються хіба два батони й парасолька.
Та дзвонити вона не стала. Всі подробиці Станіслав розповів сам, вже ввечері.
Перше крісло вдалося втиснути у багажник. Друге засунув туди після того, як зняв усю картонну упаковку. Третє розмістилося впоперек заднього сидіння. А четверте довелося поставити поруч і дбайливо пристебнути ременем безпеки.
— Воно в мене їхало, як справжня людина! — розповідав Станіслав, вже сам сміючись зі своєї розповіді. — Тільки мовчало. На відміну від декого.
— Мамо, мабуть, активно коментувала? — запитала Віра, не стримавши посмішки.
— Ще й як! — Станіслав кивнув. — Спочатку казала, що треба було твою машину взяти.
— Звісно. А як же інакше?
— Потім хвилин десять намагалася придумати, куди б те четверте крісло запхати. Навіть пропонувала багажник мотузкою притягнути.
— А потім що? — Віра відчувала, що далі буде найцікавіше.
Станіслав відчинив холодильник і дістав пляшку води, роблячи паузу.
— А потім вийшов продавець і каже, що доставка до її будинку коштує 350 гривень.
Віра мовчки чекала продовження, передчуваючи розв’язку.
— І мама така: «То чого ж ми мучимося?»
Віра не витримала і розсміялася вголос.
— Хто б міг подумати!
— Я їй приблизно це і сказав.
— І що?
— Образилася.
Виявилося, найцікавіше сталося за якісь п’ять хвилин після цього. Алла Леонідівна знову подивилася на три крісла, які вже були розіпхані по салону, на четверте, яке Станіслав намагався пристебнути ременем, і раптом запитала:
— А може, справді доставку замовити?
— Тепер вже пізно, мамо, — відповів син. — Три вже в машині.
— Ну, хоча б четверте!
— Мамо, ти серйозно хочеш замовити окрему доставку одного єдиного складного крісла?
Ось тоді Алла Леонідівна вперше задумалася не про те, скільки міг би вмістити універсал Віри, а про те, скільки ж зусиль і клопоту йде на те, щоб “зекономити” нещасні триста п’ятдесят гривень.
До будинку матері Станіслав їхав, майже впершись ліктем у крісло, що стояло поруч. Назад він повернувся вже сам, і по дорозі заправив власну машину на 2 500 гривень.
Увечері він перевів Вірі 4 200 гривень. Вона побачила сповіщення, коли чистила зуби.
— Це що? — запитала Віра, здивовано дивлячись на екран телефону.
— За вчорашнє, — коротко відповів Станіслав.
— Я не просила повертати все, — зауважила вона.
— Знаю.
— Бензин частково залишився.
— Зате я його частково й використав.
Віра подивилася на чоловіка через дзеркало. Ось це вже було схоже не на порожні виправдання, а на перший проблиск справжнього розуміння.
— Дякую, — промовила вона.
Станіслав кивнув у відповідь. А потім додав:
— І машину вранці пропилосошу. Сьогодні вже сил нема.
— А лопату матері відвези.
— На своїй.
— Вже прогрес, — усміхнулася Віра.
Перший тиждень після цього Алла Леонідівна трималася. Потім у вівторок увечері подзвонила. У магазині біля її будинку продавали за акцією великі пластикові ящики для зберігання. Вона хотіла чотири.
— Стасе, завтра забереш? — почула Віра. Станіслав сидів поруч за вечерею, тому вона чула всю розмову.
— Мамо, завтра я працюю.
Щось відповіли на іншому кінці дроту.
— Ні, Вірину машину я брати не буду.
Віра спокійно продовжувала їсти, не втручаючись, але уважно слухала.
— Тому що вона їй потрібна. І взагалі, це її машина.
Знову заговорила Алла Леонідівна, її голос звучав невдоволено. Станіслав важко зітхнув.
— Мамо, ящики до четверга нікуди не подінуться.
Пауза. І раптом він сказав:
— Якщо вже так терміново, замов доставку.
Віра підняла очі, здивовано подивившись на чоловіка. Станіслав помітив це і показав їй кулак, наче попереджаючи: “Не смій сміятися!” За хвилину розмова закінчилася.
— Що сказала? — запитала Віра.
— Що доставка триста п’ятдесят гривень і це, бачте, грабіж!
— А чотири поїздки через усе місто, значить, безкоштовні? — Віра ледь стримувала посмішку.
— Та не починай, — сказав він, але сам при цьому усміхався.
Справжнє випробування настало ще через два тижні. У п’ятницю Станіслав запропонував у суботу все ж таки з’їздити до того заміського комплексу, куди вони так і не потрапили через той сарай. Віра погодилася не одразу.
— А у твоєї мами нічого на суботу не намічається? — запитала вона, дивлячись на нього з недовірою.
— Я спеціально спитав.
— І що?
— Вона сказала, що поки що ні.
— Дуже вже обнадійливо звучить це «поки що», — Віра хмикнула.
Вранці вони вже збиралися виходити, коли Станіславу подзвонила мати. Віра по його обличчю одразу зрозуміла: з’явилося.
— Що трапилося? — запитав він.
Алла Леонідівна говорила довго, не зупиняючись. Станіслав слухав, поглядаючи на годинник, терпіння його закінчувалося.
— Мамо, сьогодні не зможу.
Віра завмерла біля шафи, але нічого не сказала, чекаючи на його відповідь матері.
— Тому що ми їдемо… Ні, не у справах. Відпочивати.
Знову почулася довга тирада з телефону.
— Ну і що, що магазин до шостої? Завтра теж працює.
Станіслав почав взуватися, але Віра вставила своє:
— Ні, універсал ми сьогодні не лишаємо. Ми ж на ньому їдемо, пам’ятаєш?
Ще хвилина розмови минула в напруженій тиші, потім Станіслав сказав:
— Гаразд, синку, хай ті горщики зачекають до понеділка.
Він сам першим засміявся, почувши свої ж слова.
— Так, це ж твої слова, мамо. Все, увечері зателефоную.
Він прибрав телефон і глянув на Віру, що чекала пояснень.
— Що там цього разу? — запитала вона, хоча вже здогадувалася.
— Горщики.
— Які горщики?
— Великі вуличні вазони. Знайшла останні три зі знижкою.
— І, звісно, вони потрібні були їй саме сьогодні, — Віра ледь стримувала іронію.
— Вже погодилась зачекати до понеділка, — відповів він, ніби це було його велике досягнення.
І вони таки поїхали. Вперше за кілька місяців Віра провела суботу так, як вони й домовлялися заздалегідь. Жодних чужих холодильників, жодної землі, крісел, старих сараїв чи раптових «вигідних» покупок, які потім доводилось везти через пів міста. Це був такий бажаний і довгоочікуваний спокій.
Алла Леонідівна з часом теж потроху пристосувалася до нових умов. Ні, вона, звичайно, не перестала просити сина про допомогу, та Віра цього й не вимагала. Якщо потрібно було полагодити кран чи підготувати дачу до зими, прибравши воду, Станіслав їхав. Коли у матері розболілася спина, він відвозив її до лікаря. Але дивним чином половина «термінових» перевезень просто зникла.
Стелажі, які раніше обов’язково треба було везти на її машині, тепер почали приїжджати з доставкою. Мішки із землею виявилося, можна замовити одразу на ділянку.
А великі покупки Алла Леонідівна принаймні почала вимірювати перед тим, як оплатити. І якщо Станіслав усе ж таки погоджувався щось перевезти, він спочатку вирішував питання зі своїм транспортом.
Минув місяць. Одного разу Віра сама запропонувала:
— Хочеш, візьми універсал. Ви ж шафу з магазину забираєте.
Станіслав глянув на неї з підозрою, ніби чекав якогось підступу.
— Ти справді не проти?
— Не проти. Я завтра весь день вдома. Тільки поверни до шостої вечора.
— Обов’язково, — пообіцяв він.
І він таки повернув. О п’ятій двадцять. З повним баком пального. Багажник був ідеально чистий. На задньому сидінні не лежало ані лопати, ані мішка землі, ані якогось таємничого предмета, який потім потрібно було повертати Аллі Леонідівні.
Віра спустилася, щоб забрати з машини каталог, і помітила чек із заправки у підскляннику. Піднялася додому і поклала його перед чоловіком.
— Що це таке?
Станіслав подивився на папірець.
— Бензин.
— Бачу, бензин. Але навіщо ти залив повний бак? Там же було понад половину.
— Ми добре покаталися, — знизав він плечима.
— Стасе, від магазину до маминої дачі від сили кілометрів десять.
Він знову знизав плечима.
— Зате бензин у машині залишився. Виходить, ти нічого не втратила.
Віра секунду дивилася на нього, а потім вони обоє розсміялися. Ця фраза була аж надто знайомою, але цього разу різниця була суттєвою. Бензин він оплатив сам. Машину попросив заздалегідь. Повернув тоді, коли обіцяв.
А наступного дня Алла Леонідівна зателефонувала сину і повідомила, що побачила в інтернеті чудовий садовий візок. Станіслав одразу напружився.
— Вона велика?
— Досить пристойна.
— І де ж її забрати?
— На складі, за містом, — відповіла мати, і Станіслав вже відкрив рота, щоб сказати щось про універсал, коли вона несподівано продовжила:
— Я подивилася — у них доставка всього 700 гривень. Замовила на п’ятницю. Навіщо тобі зайвий раз кататися?
Станіслав увімкнув гучний зв’язок. Віра сиділа поруч і чудово все чула.
— І правильно, мамо.
— Я теж так подумала. Сама ж знаєш, скільки зараз бензин коштує.
Віра прикрила рот долонею, щоб не засміятися вголос.
— Знаю, мамо.
— Та й час твій, синку, не безкоштовний. Гаразд, відпочивайте.
Після розмови Станіслав деякий час дивився на згаслий екран телефону.
— Чула? — запитав він, усміхаючись.
— Кожне слово, — підтвердила Віра.
— Виявляється, час теж чогось вартий.
— Великі відкриття у вашій родині, — пожартувала Віра.
Він потягнувся за подушкою, збираючись кинути її у дружину, але Віра встигла відскочити.
З того часу «СинОк-Експрес» остаточно не закрився. Просто у цього «підприємства» змінилися умови обслуговування. Транспорт більше не видавався без попереднього узгодження. Пальне не оплачувалося чужою карткою.
А терміновість перевірялася хоча б одним простим запитанням: «А до завтра точно не почекає?» І, як виявилося, майже все прекрасно чекало. Навіть садові гойдалки.
