Тепер Таня все розуміла, що мама з самого початку все вигадала. Скільки вона себе пам’ятала, мама завжди казала:
— Ех, от якби весь будинок нам належав, тоді можна було б зробити справжню віллу!
Будинок у них був на два господарі, хоча навпроти будинок такий самий належав одному господареві, і це ніяк не давало матері спокою.
Дядько Вова їй казав:
— Так, Люся, тут таке можна було б збудувати! Ту стіну знести, тут поставити більярд, а там домашній кінотеатр.
Дядько Вова – це вітчим. Він начебто був нормальний, принаймні на відміну від мами, руку на Таню не підіймав та не обзивався. Але, як виявилось, у всьому і повністю підтримував матір. Принаймні не завадив їй домовитися із сусідкою щодо дитини.
Таня не дуже добре навчалася у школі, але у старших класах приділяла увагу основним предметам, розуміючи, що це єдиний спосіб вирватися з дому. Ні, мати тепер її майже не била, розуміла, що Таня може дати здачі. Але Тані набридло обмивати та годувати братів і маму з дядьком Вовою, вона втомилася бути служницею.
Так і подружка її говорила, Машка – що мати Таню за людину не вважає і використовує її як робочу силу. Її, Машку, мати теж за робочу силу вважала, тому Маша і вирішила вступати до коледжу в місті, тільки так вона зможе втекти з батьківського дому. А Таня разом із нею.
Вчитися Тані не подобалося. Предмети були нудні та складні, викладачі тягли ковдру кожен на себе, а Машка знайшла собі нову подружку – міську Валентину з жовтим знебарвленим волоссям, схожим на солому.
У гостях у цієї Валентини все й сталося – їй виповнилося вісімнадцять, і вона влаштувала велику вечірку, куди запросила половину групи. Таня не хотіла йти, їй три дні поспіль снилася баба Ніна, яка намагалася про щось попередити Таню, але про що вона не розуміла.
На вечірці всі швидко напилися, і вусатий хлопець із темним кучерявим волоссям затяг її у ванну кімнату, замкнувши зсередини двері. Таня чинила опір, навіть вдарила його пластиковим тазом, що стояв на пральній машинці, але він тільки засміявся.
А взимку, коли вона приїхала додому на канікули, мама прицільним поглядом визначила третій місяць, хоча сама Таня щосили намагалася переконати себе, що затримка сталася через нерви, бо вона мало не завалила сесію.
– Я так і знала! – сплеснула мати руками та побігла за порадою до сусідки тітки Олі.
Уся іронія полягала у тому, що сусідку Таня любила. Та була старша за маму, але молодша за бабусю, якої не стало, коли Тані було десять, сусідка одночасно замінювала їй обох: до неї вона бігла, коли мати діставала ремінь, у неї вперше спробувала нафарбувати губи рожевою помадою. Від дочки цієї сусідки, на ім’я Рита Тані часто перепадали класні речі: модні джинси, нехай і трохи поношені, теплі куртки та легкі сукні, в яких можна було гуляти влітку з однокласницями, ловлячи їхні заздрісні погляди.
Рита була старша за Таню на дванадцять років і завжди здавалася їй неймовірно крутою. П’ять років тому вона одружилася зі справжнім письменником, і тітка Оля всім дарувала його книжки з автографом. Книжки були нудні, а речей Тані стало перепадати менше, так що вона цьому весіллю не дуже раділа.
Пізніше перестала радіти й сусідка, тому що письменник виявився не особливо порядною людиною, заразив дочку якоюсь хворобою, про яку говорили лише пошепки, через що Рита цілий рік лікувалася і все одно залишилася бездітною.
Письменника свого вона не покинула, бо кохала, і сусідка, хоч і перестала роздавати всім його книги, згодом придумала красивішу історію, згідно з якою Ріті невдало видалили апендикс, через що вона тепер не може мати дітей.
Це зараз Таня розуміла, що змовилися вони ще тоді. Ну а як інакше – мама раптом стала ласкавою, купувала їй фрукти та робила котлетки на пару, сама поїхала до коледжу і вмовила дозволити Тані довчитися, рік, а там влітку з’явиться дитина і буде видно. Що буде видно, Таня не знала – хто б їй дозволить у гуртожитку з дитиною жити, і як вона ходитиме на пари разом із нею?
На кілька місяців вона стала головною подією всього коледжу. Одні її засуджували, інші висміювали, але основна частина дівчат, та й хлопців, співчували їй і намагалися у всьому підтримати, тож літню сесію вона здала на одні п’ятірки, попри величезний живіт: викладачі її шкодували, однокурсниці ділилися шпаргалками.
Перед появою дитини Таня поїхала додому. І ось сюрприз – вперше за багато років Рита приїхала до матері в гості на все літо, щоправда, без свого письменника. Вона була такою доброю, розуміючою, що їй однієї Таня розповіла про батька дитини – здоровий хлопець, розумний, навчається в політехнічному. Нічого серйозного між ними не було, ось Таня йому й не сказала про дитину. По суті, він і не питав, чи згодна Таня, чи ні, сприйняв її слабкий опір за такий вид дівочого кокетства.
Рита кивала. Говорила, що так буває і що вона молодець, що залишила дитину – все ж таки жива душа. Іноді Рита прикладала долоню до живота і смішно ойкала, коли дитина штовхалася.
Таня назвала сина Віктор на честь тата. У хлопчика було темне волосся та яскраві блакитні очі.
– Потім потемніють, – сказала акушерка. – У немовлят завжди світлі. А ти сама кароока. У батька дитини якого кольору очі?
— Сині, — збрехала Таня.
Вона не пам’ятала, якого кольору очі у того хлопця.
Після виписки Таня захворіла. У лікарні начебто почувала себе добре, а не встигла приїхати додому, і голова стала якоюсь важкою, кидало то в холод, то в жар. Мама змушувала пити її трав’яний настій, але від нього ставало лише гірше.
— Віднесемо хлопчика поки що до сусідки, не дай боже, він заразиться! – сказала мати.
Крізь кисіль, у який Таня поринала, вона встигла помітити дивне обличчя дядька Вови і його спробу щось сказати, але незабаром розум знову поплив, і вона поринула в забуття.
У цьому самому киселі вона підписала документи. Сама Таня цього не пам’ятала, мама їй сказала, що Таня погодилася віддати дитину Ріті – вона молода, будуть ще, і не від невідомого пройдисвіта, а від чоловіка, якого точно знайде без свого причепа. Ось зараз довчиться і знайде. А Рита гарна, вона любитиме хлопчика як свого. Та що там вона вже його любить!
В голові все ще був туман. Коли Таня пішла до сусідки та ніяково попросила дати їй потримати Віктора, та неохоче простягла їй туго сповитий пакунок.
Очі в нього були ще блакитні. Але на руках у Тані він швидко розплакався. Рита забрала його, захитала, щось шепочучи в темну маківку.
Тані стало боляче. Не в якомусь одному місці, а скрізь. Вона безпорадно подивилась на маму, але та ховала очі.
— Ось зараз усе офіційно оформимо та поїдемо до міста, – весело сказала тітка Оля. – Набридло мені над грядками горбатитися, краще з онуком сидітиму.
Так і сказала – з онуком. А Рита згідно закивала. І нехай сказано нічого не було, але Таня зрозуміла – натомість мати отримає будинок. Це було видно по її жадібному погляду, яким вона оглядала стіни, по нозі, яка по-господарськи перевіряла міцність підлоги, постукуючи по ньому то тут, то там.
Таня плакала кілька днів, але про себе та тихенько, щоб мама нічого не помітила. Вона знала, що інакше почує все, що мама про неї думає, та що так довго мама тримала в собі – що дочка зганьбила її, що вона так і знала, що нічого путнього з неї не вийде. Ці сльози висушували її, забирали останні сили. А що вона могла вдіяти? Що?
Якось вночі вона вирішила влаштувати пожежу і втекти з сином, поки всі б метушилися і рятували майно. Дочекалася, коли всі заснуть, напхала в піч старих газет, підпалила. Але було тепло, і потягу не було – дим заповнив кухню, вона закашлялася, молодший брат прибіг запитати, що відбувається. Потім прийшов і дядько Вова. Таня збрехала, що вона змерзла.
Що оформляти дитину їдуть у вівторок, вона знала. І, мабуть, упокорилася з цим, або взагалі змирилася з усім – лежала цілими днями на старому дитячому ліжку, відвернувшись до стінки. Вночі сон не йшов, зате вдень її огортала приємна дрімота, навіть мухи не заважали спати, повзаючи по ній своїми спритними лапками.
Дядько Вова розбудив її рано, тільки-но світанок залив небо в рожевий.
— Ходімо, — тихо сказав він.
Таня не знала, куди він її веде, але їй було байдуже. Вона слухняно підвелася, натягла на себе кофту, старі розтоптані туфлі. Машина стояла біля воріт. Незнайома темно-зеленого кольору.
— Речі твої в багажнику, сумка з одягом у салоні, переодягнешся дорогою. Тут гроші та документи, – він засунув їй у руки її сумку, яку Таня впізнала насилу. – Їдь за кордон, там племінниця моя живе, я домовився – вона зустріне й прийме тебе. Допоможе спочатку. І сюди не дзвони ніколи, зрозуміла?
Таня нічого не зрозуміла. Але кивнула.
Дядько Вова відчинив задні двері машини, підштовхнув до них Таню. А вона дивилася і не вірила своїм очам – там, загорнутий у блакитну ковдру з виписки, лежав її син. Він смоктав дурника, якого купувала йому не Таня, і шапочка на ньому була незнайома.
— Пляшечка там, у кишені, суміш теж у сумці. Леха зупинить на вокзалі, попросиш окріп. Але довго там не сиди, їдьте швидко. Зрозуміла? Ось тобі грші, моя сестра далі допоможе.
І тут Таня зрозуміла. Вона кинулася йому на шию, притулилася мокрою щокою до його щетинистої щоки.
– Дядько Вова, дякую тобі! Дуже дякую, я так…
– Їдь, – відмахнувся він. – Не дай боже, зараз прокинуться ці…
Таня сіла в машину, притиснула до грудей сплячого сина. Дядько Вова легенько штовхнув дверцята, махнув їй рукою.
— Ну, що, поїхали? — усміхнувся їй хлопець за кермом. – Мене звуть Олексій, а тебе?
— Таня, — відповіла вона, шморгаючи носом.
Він рушив з місця, і машина поїхала по курній дорозі. Яке то було щастя, Таня це зараз розуміла, коли минуло більше десяти років з того дня.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
