— Ти знову дзвонив мамі через вечерю? — запитала Оля, побачивши Дмитрів телефон біля його тарілки.
Дмитро навіть не підвів погляду, зосереджено розглядаючи свою тарілку.
— А що такого? Я просто уточнив, як вона соус робить. У неї він не такий кислий виходить.
Оля мовчки поставила салат на стіл. Вона стояла кілька секунд, дивлячись на чоловіка, і в її голові промайнув увесь той важкий день.
Так хотілося скинути туфлі прямо в коридорі і провалитися в сон до ранку! Але замість цього вона після роботи зайшла в магазин, купила все необхідне, повернулася додому і провела майже дві години на кухні.
Ще вранці Дмитро сам казав, що вже давно не їв нормального домашнього м’яса з картопляним пюре. Оля не відчувала себе зобов’язаною, ні, просто хотіла зробити йому приємне. А вийшло, як завжди.
— Кислий? — перепитала вона, ледь стримуючи роздратування. — Ти це серйозно зараз?
— Ну чого ти так заводишся? Я просто кажу, як є. У мами смачніше, ніж у тебе, і м’якше.
Він відсунув тарілку десь на десяток сантиметрів і потягнувся за хлібом. Цей жест був до болю знайомим. Наче страва й не зіпсована, але своє невдоволення вже висловили, і тепер можна спокійно їсти далі, залишивши Олю наодинці з цим неприємним зауваженням.
Вони були одружені вже чотири роки і весь цей час мешкали в її власній квартирі. Звичайну двокімнатну квартиру Оля отримала ще до шлюбу: частину коштів дали батьки, решту вона сама виплачувала кілька років.
Дмитро після весілля переїхав до неї без жодних суперечок. Тоді він радісно запевняв, що вони чудово влаштувалися — не треба орендувати житло, не треба брати іпотеку, можна збирати гроші, їздити відпочивати та потроху облаштовуватися.
Перші місяці все й справді виглядало нормально. Оля працювала бухгалтером у будівельній фірмі, Дмитро — інженером у сервісному центрі. Обоє приходили втомлені, обоє щось робили по господарству. Принаймні, Олі тоді так здавалося.
Але згодом вона почала помічати щось дивне. У квартирі ніби непомітно з’явилася ще одна людина — Галина Сергіївна. Не фізично, звичайно. Свекруха мешкала окремо і ніколи не нав’язувалася молодим. Але в розмовах Дмитра мати постійно була присутня.
— Мама завжди починає прасувати сорочки з рукавів.
— Мама інший порошок бере, від нього запах приємніший.
— Мама ніколи не смажить котлети на такому сильному вогні.
— У мами після миття підлоги розводів не залишається.
Спочатку Оля ставилася до цього майже з гумором. Ну любить чоловік мамині звички, що тут такого? Зрештою, він прожив з Галиною Сергіївною майже тридцять років. Певні побутові очікування сформувалися у нього саме там, а не в їхньому шлюбі.
Оля навіть не соромилася запитувати у свекрухи рецепти. Та з величезним задоволенням диктувала по телефону, скільки цибулі додати, як правильно замочувати крупу і чому її сирна запіканка виходить пишнішою.
— Олечко, ти тільки не хвилюйся, — казала Галина Сергіївна. — Димко у мене вибагливий з дитинства. Але звикне.
Оля тоді лише сміялася у відповідь:
— Та я не хвилююся. Просто хочеться, щоб було смачно.
Вона справді дуже старалася. І в цьому, мабуть, була її перша помилка. Тому що Дмитро дуже швидко звик не просто отримувати домашній затишок, а оцінювати його за шкалою, де на найвищій позначці завжди була його мати.
Якщо Оля купувала звичайні макарони, він одразу ж заявляв, що Галина Сергіївна завжди бере іншу марку. Якщо вона складала рушники на полиці стовпчиком, він зауважував, що у мами вони лежать стосом, і так значно зручніше.
Якщо сорочка була нормально випрасувана, але на манжеті залишилася ледь помітна тонка складка, він міг перед виходом довго роздивлятися її біля дзеркала і промовити:
— От мама якось уміє, щоб взагалі жодної зморшки.
Перша серйозна розмова трапилася приблизно через рік після весілля. Оля тоді працювала в період подання звітів і приходила додому вже після дев’ятої вечора.
У суботу проспала до десятої, потім пішла в магазин, зварила суп, завантажила пральну машину і лише надвечір нарешті сіла на диван з ноутбуком. Дмитро, проходячи коридором, помітив пил на верхній полиці шафки для взуття.
— У нас що, прибирання зовсім не було? — запитав він.
Оля спочатку подумала, що він жартує.
— Було. Просто я, мабуть, не пройшла атестацію.
— Та я без претензій. Просто у мами субота завжди була днем генерального прибирання.
— Чудово. Тільки ось це не мамина квартира, а моя.
— Ну чого ти так одразу?
— Тому що я два тижні приходжу додому пізніше за тебе, а ти зараз стоїш і розповідаєш мені, як твоя мама правильно пил витирає.
Дмитро тоді образився. Сказав, що вона прискіпується до звичайної фрази, що він її ні до чого не змушує і взагалі просто зауважив. Наступного дня він сам пропилососив кімнату, і Оля вирішила, що розмова подіяла. Але діяла вона дуже недовго.
Дмитро мав дуже зручне для себе уявлення про хатню роботу. Якщо його просили винести сміття, принести води чи полагодити розетку, він міг це зробити.
Проте всі постійні справи — готування їжі, прання, прибирання, заміна постілі, купівля побутової хімії — чомусь були незмінною Олиною зоною відповідальності. Дмитро не говорив прямо: «Це жіноча робота». Він вважав себе сучасним чоловіком. Його фрази звучали інакше:
«Ти все одно краще розбираєшся, що там треба купити».
«Я ж не бачу, коли той порошок закінчується».
«Та й готуєш ти швидше за мене».
«Якщо я візьмуся прасувати, тобі ж самій потім не сподобається результат».
Найприкріше було те, що попри все це, він чомусь вважав себе вправі оцінювати її працю.
Оля не раз намагалася розподілити обов’язки. Вона навіть написала список і повісила його на холодильник. Тиждень все працювало, як по маслу: Дмитро мив ванну, кілька разів смажив яєчню, сходив у магазин за списком. Та потім він почав забувати.
То одного разу не встиг, то мав «завал» на роботі. І вже за місяць усе повернулося на свої звичні місця.
До речі, Галина Сергіївна ніколи прямо не вимагала, щоб Оля обслуговувала її сина. Це робило ситуацію ще абсурднішою. Свекруха була звичайною жінкою старої закваски, звиклою багато робити вдома, але до невістки ставилася цілком нормально.
Іноді могла дати пораду без запиту, але ніколи не командувала. Ба більше, якось, почувши чергове Дмитрове порівняння, вона сама його осмикнула.
Вони сиділи у неї на кухні, і Дмитро, беручи собі добавку, сказав:
— Олю, ось спробуй мамин оселедець під шубою. Я ж тобі скільки разів казав, вона тонший шар буряка робить.
Галина Сергіївна зиркнула на сина поверх окулярів.
— Дмитрику, їж мовчки. Оля тобі не на іспит салати готує.
— Та я що? Просто кажу!
— От і кажи рідше.
Оля тоді насилу стримала усмішку. Але навіть мамине зауваження не подіяло надовго. Дмитро міг затихнути на кілька днів, а потім усе починалося знову.
Особливо нестерпно стало в останній рік. В Олі на роботі змінився головний бухгалтер, звітність ускладнилася до краю, кілька місяців поспіль вони переживали виснажливі перевірки. Вона приходила додому, вичавлена як лимон.
Дмитро теж працював, але його графік був значно стабільнішим: до шостої вечора він найчастіше вже був удома. Проте навіть це не змінило розподіл побутових обов’язків. Якщо Оля затримувалася, він міг спокійно дочекатися її, а потім запитати:
— А що це у нас є поїсти?
— Відкрий холодильник.
— Я відкрив. Там… продукти.
— Ну то й приготуй.
— Я ж думав, ти щось швиденько зробиш.
Якось вона не витримала:
— Чому я маю після десяти годин роботи ставати до плити, якщо ти вдома з шостої?
— Та не маєш. Чого ти одразу так бурхливо реагуєш?
— Бо ти сидиш і чекаєш!
— Нічого я не чекаю.
— Тоді чому не приготував собі сам?
Дмитро знизав плечима.
— У мене нормально не виходить. Мама завжди казала, що краще хай одна людина робить добре, ніж двоє абияк.
Після цієї фрази Оля хвилин десять просто складала документи в сумку, щоб не наговорити зайвого. Виходило, що мати знову «допомогла» навіть тут. Причому Галина Сергіївна, скоріш за все, взагалі не пам’ятала, чи говорила таке колись.
З їжею була окрема розмова. Дмитро їв усе, що готувала дружина. Він не голодував, не викидав страв, не замовляв доставку демонстративно. Та майже до кожної вечері знаходив якийсь коментар:
— У супі лаврового листя варто було б більше.
— Картопля сухувата.
— Рибу можна було б трохи довше потримати.
— Мама в запіканку манку кладе, тому вона не розвалюється.
— У мами борщ темніший.
Найобразливіше було те, що іноді Оля готувала за рецептом самої Галини Сергіївни. Але Дмитро все одно знаходив різницю:
— Наче й схоже, — говорив він. — Але у мами смак інший.
— Може, тому що я не твоя мама?
— Ой, знову ти починаєш.
Ця фраза теж стала звичною.
«Знову ти починаєш» — так казав чоловік, який сам запускав одну й ту саму розмову, а потім дивувався чужому роздратуванню.
Оля все частіше ловила себе на думці, що взагалі не хоче готувати. Не тому, що ненавиділа кухню. Навпаки, до шлюбу їй подобалося іноді спробувати новий рецепт, спекти щось на вихідних.
Але коли будь-який результат перетворюється на порівняння, задоволення швидко зникає. Вона стала готувати простіше, рідше, іноді купувала готову їжу. Дмитро і тут не промовчав:
— Ми що, зовсім розучилися вдома їсти?
— Ні. Ми навчилися не витрачати по дві години щовечора на приготування вечері.
— Ну так, простіше все купити.
— Тобі не подобається — готуй.
— Я не вмію.
— Навчись.
— Мамина кухня взагалі на іншому рівні. Я після неї розбалуваний.
Він промовив це з усмішкою, ніби комплімент матері мав автоматично виправдати його самого. Оля навіть не усміхнулася у відповідь.
За кілька тижнів до останньої сварки вони вже розмовляли майже відкрито. Оля сказала, що більше не буде слухати порівняння.
— Хочеш похвалити маму — хвали. Але без «а ось ти». Зрозумів?
— Та зрозумів я!
— Серйозно, Дмитре. Мені це набридло до краю.
— Добре. Все. Більше не буду.
Він протримався якихось десять днів.
Потім вони поїхали до Галини Сергіївни на день народження. Та накрила розкішний стіл. Дмитро їв із задоволенням, нахвалював пиріг, голубці та домашній паштет.
Оля теж хвалила, бо було справді смачно. Жодної ревності до свекрухи вона ніколи не відчувала. Навпаки, їй подобалося, коли хтось добре готує і не перетворює це на змагання.
Але вдома, тільки-но скинувши куртку, Дмитро раптом сказав:
— От усе-таки мамина їжа — це щось особливе. У тебе, звісно, теж нормально, не подумай, просто у неї смак дитинства, розумієш?
Оля миттєво завмерла в передпокої, стискаючи власну куртку.
— Ти це зараз навмисно? — ледь чутно запитала вона.
— Що навмисно? Про що ти? — відповів він, навіть не піднявши погляду.
— Ми ж домовилися, — нагадала Оля, а в голосі з’явилися сталеві нотки.
— Я тебе не порівнював. Я лише сказав, що в мами смак дитинства, — відрізав Дмитро.
— І відразу додав про мене, — уточнила Оля.
— Господи, Олю. З тобою вже й слова не скажи, — відмахнувся він.
Тоді Оля не стала роздувати сварку. Просто мовчки пішла в душ, але всередині вже з’явилася якась неприємна, гнітюча втома. Це вже не було люттю.
Це була виснажлива, гірка втома від того, що дорослому чоловікові доводиться знову й знову, крок за кроком, пояснювати дорослому чоловіку, чому його постійні порівняння — це приниження.
Останньою краплею став звичайний вечірній обід, на який Оля витратила майже дві години після виснажливого робочого дня.
Того дня вона прийшла додому вже після восьмої вечора. Начальниця затримала весь відділ через якусь дурну помилку у звіті, автобус застряг у величезній заторці, а потім ще й у магазині перед нею чоловік добрих десять хвилин сперечався з касиркою через знижкову картку.
Оля цілком могла б купити пельменів і на цьому завершити свій день. Але вранці Дмитро дуже просив приготувати м’ясо за рецептом Галини Сергіївни. Сам він обіцяв купити все необхідне, і продукти, на його щастя, справді чекали на неї в холодильнику.
Оля швидко переодяглася, випила води, щоб хоч трохи освіжитися, і стала до плити. Нарізала м’ясо, обсмажила, приготувала соус, окремо зробила гарнір. Потім згадала, що Дмитро любить свіжий салат, і нарізала ще овочі. Поки все тихенько тушкувалося, вона закинула прання. На годиннику було вже близько десятої, коли вечеря нарешті стояла на столі.
Дмитро весь цей час сидів у кімнаті. Спочатку гортав щось у телефоні, потім розмовляв по ньому з матір’ю. Оля чула знайомі уривки:
— Так, мам… Ну так… Ні, вона сьогодні пізно прийшла… А ти туди сметану кладеш чи вершки?
Вона тоді вже відчула, як її огортає роздратування, але вирішила не чіплятися. Просто мовчки поставила каструлю на стіл.
— Ходи їсти, — покликала вона.
Дмитро прийшов, сів, подивився на тарілку, яка парувала апетитним ароматом.
— Це за маминим рецептом? — запитав він.
— За тим самим, — відповіла Оля, відчуваючи, як її терпіння витончується.
Він спробував ложку соусу, задумливо пожував. Потім ще одну.
— Наче нормально, — промовив Дмитро.
Оля сіла навпроти, її погляд став крижаним.
— «Наче»? — уточнила вона.
— Ну так. Просто у мами м’ясо м’якше. І соус густіший, — безтурботно пояснив він.
Оля не вірила власним вухам.
— Дмитре, я щойно після повного робочого дня дві години це готувала, — процідила вона крізь зуби.
— Я бачу. Я ж не сказав, що несмачно, — відповів він, продовжуючи їсти.
— Ти навіть не встиг нормально поїсти і вже зателефонував мамі уточнити, чим мій соус відрізняється від її! — голос Олі підвищився.
— Я дзвонив не тому, — заперечив Дмитро.
— Ти при мені питав про сметану! — нагадала вона.
— І що? Не можна у матері рецепт запитати? — обурився він.
— Можна, — Оля втомлено зітхнула. — Тобі можна все. Тільки чомусь готуєш не ти.
Дмитро відсунув тарілку.
— От знову ти зі звичайного зауваження трагедію робиш, — невдоволено пробурмотів він.
— Звичайного? Скільки років ти робиш мені ці свої «звичайні» зауваження? — вигукнула Оля.
— Та ніхто тебе не принижує. Це ти сама все сприймаєш у штики, — спробував виправдатися він.
— Звісно, — з гіркотою погодилася Оля. — Підлогу я мию не так, сорочки прасую не так, продукти купую не ті, суп варю не той. Але винна я, бо «сприймаю».
— Я просто звик до певного рівня побуту, — заявив Дмитро.
Оля навіть розсміялася. Не весело, а від абсурдності цієї фрази.
— До рівня побуту? А ти цей рівень колись сам створював?
— До чого тут це? — здивувався він.
— А ось до чого! — Оля вибухнула. — Ти приходиш додому, сідаєш і оцінюєш. Як головний інспектор відділу контролю якості. Тільки сам навіть картоплю не почистиш, якщо я затримуюся!
— Я працюю не менше за тебе, — відповів Дмитро, вже відчуваючи роздратування.
— Так і я працюю! Ось саме! — парирувала Оля.
Дмитро поморщився, невдоволено підібгавши губи, і знову взяв виделку.
— Гаразд, не починай. Я поїм спокійно.
— Ні, ти не будеш зараз робити вигляд, що нічого не трапилося, — твердо сказала Оля.
— А що трапилося? Я сказав, що у мами м’ясо м’якше. Все.
— Ні, не все.
Він роздратовано поклав виделку на стіл.
— Ну добре. Так, у мами краще. Вона краще готує. Що я повинен, брехати тобі?
І саме після цих слів Оля остаточно зірвалася. Усе, що накопичувалося роками, вирвалося назовні бурхливим потоком.
— Якщо я так погано готую, то вали до своєї мамочки, вона ж у тебе готує просто божественно! Не те що я! Я ж помиї якісь готую, так?! Що ж ти взагалі тоді на мені одружився, раз я така криворука?!
Дмитро втупився в неї з таким виразом, наче грубощі прозвучали не від людини, яку він роками знецінював, а виникли на порожньому місці.
— Ти чого розійшлася? — запитав він.
— Тому що дістав! — крикнула Оля.
— Та я тобі слова сказати вже не можу! — вигукнув Дмитро.
— Ти не слова говориш! Ти мене постійно тикаєш своєю мамою!
— Маму не чіпай! Вона тут взагалі ні при чому! — обурився Дмитро.
— Я її й не чіпаю! Я говорю про тебе! Про тебе, Дмитре! Ти навіть зараз захищаєш не людину, а свою звичку робити з неї мірило для мене!
Він підвівся з-за столу, його обличчя налилося багрянцем.
— Ти взагалі себе чуєш? Я просто сказав, що їжа в мами краща. Ну краще вона готує. Це факт.
— Чудово, — гірко кинула Оля. — Тоді готуй собі сам. Або їдь до неї.
— Та не буду я нікуди їхати через твою істерику, — відрізав Дмитро.
Оля теж підвелася.
— Будеш, — сказала вона, і в її голосі не було жодного сумніву.
Він здивовано посміхнувся.
— Що? — перепитав Дмитро.
— Збирай речі.
Дмитро замовк на кілька секунд. Мабуть, чекав, що вона зараз пом’якшить фразу, скаже «я не це мала на увазі». Але Оля не збиралася відступати.
— Ти серйозно? — нарешті запитав він.
— Абсолютно, — підтвердила вона.
— Через вечерю? — все ще не вірив він.
— Не через вечерю, Дмитре. Через чотири роки, протягом яких я весь час недостатньо хороша порівняно з твоєю мамою.
— Ти сама собі це вигадала, — пробурмотів він.
— Ні. Ти мені це озвучував регулярно.
— Та це звичайні побутові речі!
— Для тебе це, може, й буденність. А для мене — справжнє приниження! І я більше не збираюся терпіти, щоб ти жив у моїй квартирі і щодня пояснював мені, як кепсько я тут усе роблю.
Оці слова про квартиру вразили його найсильніше, наче болючий удар.
— А-а, ось як.
«У моїй квартирі»! Одразу згадала, хто тут власник?
— Звісно, згадала! Бо ти зараз сидиш у квартирі, яка належить мені, їси вечерю, яку я приготувала після роботи, і ще маєш нахабство оцінювати, чи достатньо добре я тебе “обслужила”!
— Я ж не говорив про обслуговування, — намагався виправдатися він.
— Але ж живеш саме так, — відрубала Оля, не давши йому шансу.
Дмитро почав гаряче доводити, що він теж допомагає по господарству: сміття виносить, техніку ремонтує, за важкими покупками їздить. Оля й не заперечувала його слів.
Просто пояснила, що мова йде не про один мішок сміття раз на два дні, а про його постійне ставлення. Про позицію людини, яка не вважає побут своєю відповідальністю, але водночас вважає своїм правом постійно порівнювати.
— Я ж не змушую тебе прасувати мені сорочки, — заявив Дмитро.
— Справді? — зі зневагою спитала вона. — А хто ж тоді постійно каже, що мама прасує краще?
— Ну, кажу. І що з того?
— А те, що тепер нічого. Тепер прасуй собі сам.
— Олю, ти говориш якісь дурниці!
— Ні. Я нарешті припиняю їх терпіти.
Ще хвилин двадцять Дмитро безуспішно намагався повернути розмову до тієї злощасної тарілки. Він пояснював, що страва була цілком нормальною, що він не називав її “помиями”, і що Оля сама “роздула все до розлучення”.
Але чим більше він говорив, тим чіткіше ставало зрозуміло: він досі не розумів. Або не хотів розуміти. Йому здавалося, що якщо кожне окреме зауваження саме по собі незначне, то й сума цих зауважень теж має вважатися дрібницею.
Оля дозволила йому залишитися на цю ніч, але попередила, що завтра він має почати збирати речі. Дмитро довго ходив по кімнаті, потім повалився на диван. Вранці вони майже не розмовляли.
Вдень їй зателефонувала Галина Сергіївна.
— Олю, Дмитро сказав, що ви посварилися.
Оля напружилася, чекаючи звичного: «Олю, треба поступатися, він же чоловік». Але свекруха запитала зовсім інше:
— Він знову тебе зі мною порівнював?
— Знову, — зітхнула Оля.
На тому кінці кілька секунд панувала тиша.
— Скільки ж разів я йому казала припинити цю дурість!
Оля здивовано підняла брову.
— Він казав, що ви не проти.
— А я тут до чого? Те, що я добре готую, зовсім не означає, що він має тебе цим шпиняти! Хай сам біля плити постоїть! — гаряче відповіла Галина Сергіївна.
Але навіть ця розмова вже нічого не змінювала. Оля надто довго сподівалася, що проблема зникне, якщо бути терплячою. Не зникла.
За два дні Дмитро переїхав до матері. Спершу взяв лише одяг на тиждень, бо все ще був переконаний: Оля заспокоїться. Вона не заспокоїлася. За кілька днів попросила його забрати решту речей.
У перші дні після його від’їзду Оля з подивом помітила ще одну річ. Домашніх справ раптом стало менше, хоча, за логікою, з двох людей зникла лише одна людина. Більше не потрібно було щовечора ламати голову, що б таке приготувати, щоб Дмитро не почав порівнювати.
Не треба було шукати його шкарпетки, які він кидав десь поруч із кошиком, прасувати сорочку «про всяк випадок» або слухати зауваження про те, що рушники після прання стали жорсткими. Оля готувала собі просту гречку з куркою, могла два дні їсти той самий суп і не відчувала, ніби провалила якийсь важливий сімейний іспит.
У суботу вона вперше за довгий час прокинулася пізно, випила кави і лише потім вирішила, чи буде взагалі сьогодні прибирати. І ніхто не проходив по кімнаті, проводячи пальцем по полиці, перевіряючи пил.
Дмитро, навпаки, вже на четвертий день у матері зателефонував Олі з приводу побутових дрібниць.
— Ти не пам’ятаєш, де я купував той засіб для виведення плям з білих сорочок?
— Ні, — коротко відповіла вона.
— Ти ж завжди його брала.
— От і розберися тепер сам.
— Я ж просто спитав.
— А я просто відповіла.
Він помовчав, потім сказав, що у Галини Сергіївни пральна машина стара і режими незручні. Оля слухала і не розуміла, навіщо він їй це розповідає. Мабуть, за звичкою чекав, що вона включиться, підкаже, вирішить. Але її це більше не обходило.
— Дмитре, у тебе ж мама поруч. Спитай у неї.
— Вона сказала, щоб я сам інструкцію читав.
Оля заплющила очі і ледь не розсміялася. От і почалося! До цього Галина Сергіївна могла балувати сина в гостях: приготувати улюблений салат, попрасувати сорочку перед святом.
Але постійне спільне проживання одразу показало різницю між турботою і щоденним обслуговуванням. І Дмитро, схоже, цю різницю тільки починав усвідомлювати.
Перші тижні у Галини Сергіївни йому справді було зручно. Мати готувала звичні страви, прала, прасувала сорочки, збирала йому обіди на роботу. Дмитро навіть пару разів написав Олі щось на кшталт: «Ось тепер хоч нормально їм». Вона йому не відповіла.
Та от Галина Сергіївна досить швидко перестала отримувати задоволення від повернення дорослого сина до батьківського дому. Одна справа — нагодувати гостя або подбати про нього кілька днів.
Зовсім інша — знову жити з тридцятип’ятирічним чоловіком, який вранці запитує, де чиста сорочка, ввечері цікавиться, що на вечерю, а в суботу спокійно лежить з телефоном, поки ти прибираєш квартиру.
Одного разу Дмитро прийшов з роботи і побачив на кухні каструлю вчорашнього супу.
— Мам, а другого нічого немає?
Галина Сергіївна подивилася на нього пильним поглядом.
— Є картопля. Почистиш — буде й друге.
— Я думав, ти приготуєш.
— А я думала, ти вже дорослий.
Він образився.
— Ти весь день на роботі, а я, Дмитре, що? Весь вік на дивані пролежала? — у голосі Галини Сергіївни пролунала незвична різкість. — Я теж усе життя працювала, і що тепер?
Через тиждень Дмитро виявив, що його сорочки лежать несвіжі та зім’яті.
— Мамо, а це що? М’ята ж!
Галина Сергіївна спокійно показала на шафу:
— Праска в шафі стоїть.
— Ти ж мені завжди прасувала! — здивувався син.
— Тоді, синку, ти ще школярем був. Мабуть, звичка затягнулася надто довго.
Дмитро почав помітно дратуватися. Невдовзі він почав скаржитися друзям, що в матері «всі чомусь стали нервовими». Одного вечора Галина Сергіївна почула це і, дивлячись синові просто у вічі, випалила:
— Тепер я точно розумію, чому Оля тебе виставила за двері. Ти звик бути не чоловіком, а вимогливим пожильцем.
Ці слова зачепили Дмитра за живе. Він мовчки пішов до своєї кімнати і кілька днів майже не розмовляв з матір’ю. Але Галину Сергіївну це вже не лякало. Вона, звісно, любила сина, але повертатися до ролі прислуги для дорослого чоловіка зовсім не збиралася.
Оля тим часом подала на розлучення. Це рішення далося їй непросто. Були вечори, коли квартира здавалася такою порожньою, що серце стискалося від туги. Чотири роки шлюбу не забуваються за один тиждень.
Вона згадувала їхні гарні подорожі, кумедні історії, перші щасливі місяці разом. Іноді навіть проскакувала думка: може, варто було ще раз спробувати поговорити?
Але потім вона відкривала шафу й бачила його забутий ремінь, або натрапляла на кухні на старий список покупок, де поруч із крупою рукою Дмитра було дописано: «мама бере іншу». І тоді, наче холодною водою, накривало усвідомлення, скільки років вона прожила в цьому нескінченному порівнянні.
Дмитро кілька разів намагався помиритися.
Спершу написав їй повідомлення: «Ну скільки можна сердитися? Давай поговоримо нормально».
Оля погодилася зустрітися в кав’ярні. Не тому, що збиралася повертатися, а тому, що хотіла раз і назавжди спокійно висловити все, що накипіло, без крику та істерик.
Дмитро прийшов із квітами. Сів навпроти і майже відразу почав:
— Я зрозумів, що перегнув палицю.
— Що саме ти зрозумів? — уточнила Оля.
— Ну… треба було менше тебе порівнювати.
— Не «менше», Дмитре. Взагалі не треба було.
— Добре, взагалі. Я ж кажу, зрозумів.
— А що з побутом?
Він насупився.
— У сенсі?
— Ти зрозумів, що я теж працювала повний робочий день, а вдома на мене чекала друга зміна?
— Ну, я ж допомагав.
Оля подивилася на нього і раптом зрозуміла, що нічого не змінилося. Знову це його «допомагав». Він досі не усвідомив, що вони жили в спільному домі й мали разом робити все необхідне, а не він «допомагав» їй, наче весь домашній клопіт був її виключною прерогативою.
— Ось тому ми й розлучаємося, — спокійно сказала вона.
— Через одне слово? — Дмитро виглядав здивованим.
— Ні. Через те, що ти досі не зрозумів, про що йдеться.
Дмитро ще кілька разів намагався її переконати. Він скаржився, що у матері йому теж стало несолодко, що вона раптом, наче навмисне, змушує його самого прасувати й прибиратися. Оля ледь не розсміялася.
— І що в цьому дивного? — запитала вона.
— Та нічого. Просто раніше вона була іншою.
— Раніше ти у неї не жив дорослим чоловіком після розлучення.
Він замовк.
Розлучилися вони без зайвих скандалів і гучних розглядів. Квартира залишилася Олі — вона й так належала їй ще до шлюбу. Спільних дітей у них не було. Речі розділили спокійно. Дмитро ще кілька місяців жив у матері, а потім зняв невелику квартиру ближче до своєї роботи.
Іноді він писав Олі короткі повідомлення, переважно на свята. Одного разу навіть надіслав фото вечері, яку приготував сам.
«Уявляєш, їстівно», — підписав він.
Оля відповіла одним словом: «Вітаю».
Повертатися до нього вона не збиралася. Тому що проблема давно вже була не в котлетах, не в соусі і не в тому, чи вміє Дмитро тепер сам посмажити картоплю. Роки постійних порівнянь зробили свою справу. Щоразу, коли він ставив у приклад свою матір, він, немов, пояснював дружині: ти гірша, ти не дотягуєш, ти знову зробила недостатньо добре. А сам при цьому майже не долучався до тієї роботи, яку так любив оцінювати.
Галина Сергіївна з часом ще кілька разів зателефонувала Олі. Вона вже не вмовляла її повернути сина. Просто запитувала, як справи, вітала зі святами. Одного разу вона зізналася:
— Мабуть, я раніше занадто багато йому дозволяла. Він звик, що жінка поруч усе підхопить і зробить.
Оля не стала сперечатися, та й втішати не стала. У цьому вже не було жодного сенсу. Дмитро був дорослим чоловіком, і відповідальність за те, яким чоловіком він виявився, лежала вже не на матері.
Майже через рік після розлучення Оля якось повернулася додому пізно, розігріла готовий суп, сіла на кухні й спіймала себе на дивному, але приємному відчутті: ніхто зараз не скаже, що замало солі. Ніхто не згадає «мамині котлети». Ніхто не подивиться косо на складку на рушнику. Можна просто поїсти й прибрати тарілку тоді, коли заманеться.
І саме ця звичайна, абсолютно непомітна свобода виявилася для неї важливішою за будь-які обіцянки Дмитра виправитися. Він справді навчився жити трохи самостійніше. Можливо, колись він навчиться і не порівнювати людей між собою. Але перевіряти це на собі Оля більше не хотіла…