Знаєте, я – та сама жінка, яка вибачила чоловікові зраду. І нехай у всіх журналах та на форумах пишуть про те, що в жодному разі не можна дозволяти чоловікові витирати про себе ноги.
Але, дозвольте запитати, хіба не кожен з нас заслуговує на другий шанс? Я переконана, що не буває диму без вогню. Звичайно ж, я не була такою розсудливою, коли дізналася про зраду.
Я влаштувала страшну істерику, і мені за це навіть не соромно. Не хотіла бачити чоловіка і казала йому не показуватись мені на очі. Він зібрав деякі речі у пакет, та поїхав жити до друга.
Дитину я відправила пожити до мами, а сама цілими днями лежала, та аналізувала. Почала згадувати моменти з минулого, і намагалася пригадати, в який момент все пішло не так. Річ у тому, що два роки тому у нас з’явилася дитина.
Виношувала я її складно, було погано фізично, та морально, вже починаючи з шостого місяця, хоча деякі до дев’ятого ходять бадьорі та життєрадісні.
Звичайно ж, я часто плакала, скаржилася на те, як мені важко, вередувала. Чоловік терпів усі ці витівки, та з розумінням ставився до того, що іноді я не хотіла його обіймати, й, навіть, тримати за руку, просила дати мені спокій.
Мене дратувало, як він їсть, якою ходою ходить, як відкашлюється перед тим, як почати говорити. Звичайно ж, я не терпіла, і вичитувала його з приводу всього, що відбувається.
Адже мені здавалося, що він на зло намагається засмутити мене, і навіть роздратувати. Я сама себе накручувала, а потім злилася на чоловіка, бо приписувала йому свої ж думки.
Після появи дитини, взагалі не було часу на особисте життя. Малюк часто хворів, і постійно плакав, вимагав уваги, а я бігла до нього за першим покликом.
Ну яка ж любляча мати зможе спокійно спати, коли її дитина ридає у сусідній кімнаті? Потім у мене почалася депресія.
Мені здавалося, що чоловік радіє життю, а я несправедливо замкнена в цих чотирьох стінах. Мовляв, на мене звалили всі обов’язки, та зробили якоюсь прислугою, яка за всіма прибирає, і може не думати про себе, та свій відпочинок.
Я знаю, що ми з чоловіком кохаємо одне одного, і не переставали кохати. Зрада була лише раз у житті, і на те були свої причини. Якось, ми сильно посварилися, і мої слова потрапили точно в ціль. Він розлютився і пішов у бар, щоб випити.
Там познайомився з милою дівчиною, вона одразу ж оточила його теплом, та турботою. Дала йому те, що я перестала давати. Ніякої ласки та ніжності з мого боку, а він за нею скучив.
Ця дівчина залишила йому свій номер телефону. Чоловік ще місяць мучився сумнівами, бо розумів, що чинить неправильно, і вже заздалегідь відчував провину.
Але я, як і раніше, залишалася холодною і відстороненою, навіть кілька разів, від розпачу, заїкнулася про розлучення. Він зрадив мені лише один раз, і через тиждень сам зізнався мені в цьому.
На колінах стояв і просив вибачення. Я не втрималася, і попросила його повернутися додому. Потім ми серйозно поговорили один з одним, і розповіли все, що приховували всі ці два роки.
Все, що накопичилося, все, що мучило нас, звалилося, наче камінь із серця. Так, нам не вистачало цієї відвертої розмови, яка повернула нам близькість.
Не скажу, що життя відразу перетворилося на казку. Спочатку я сильно ревнувала його до кожної жінки, й не могла позбутися підозр, але згодом чоловік повернув мою повну довіру. Тепер я знаю, що більше ніколи такого не повториться.
Моя вам порада: не треба робити поспішних висновків, такі серйозні питання не можна вирішувати, коли емоції б’ють через край.
Не треба слухати рекомендації всіх тих розлучених жінок, які вважають себе сильними, та незалежними, а чоловіків в обличчя називають цапами.
Краще сходіть до сімейного психолога, якщо не вдається розібратися самим. Ви зі мною згодні?
