4,5 роки тому, у віці 20 років, у прекрасному європейському місті я розпочала свої перші та єдині стосунки. За пів року ми почали жити разом, що було дуже логічно для двох студентів (я на бакалаврі, він закінчував магістратуру).
Через два роки я торкнулася питання про весілля, на що він відповів: «Ти ж не релігійна, до того ж навіщо повідомляти державу про те, хто з ким спить?». Це мене засмутило, але я прийняла цей факт. Або мені так здавалося, тому що з пандемії та локдауну ми вийшли прямісінько до психолога.
Психологом виявився європейський чоловік середнього віку, який зачитав список подвигів мого партнера (приносить каву, готує, виводить у світ) і в підсумку, блиснувши окулярами, запитав: «Невже ти не бачиш усього цього?». Я присоромилася, і це протримало наш кволий човен ще півтора року.
За цей час я довго думала над тим, що таке шлюб і чи потрібен він нам, сучасним дівчаткам. Це шовкова нитка чи залізний ланцюжок на шиї? Може навіть краще, коли ти юридично і своєрідно ідеологічно вільний? Чіткої відповіді у мене досі немає.
Ми обидва дуже інертні трудоголіки та люди звички, тож у роботі ми й проіснували цей період. Також, у мене з’явилося дуже природне моєї натурі хобі — йти в порожню кімнату, щоб годинами фантазувати про героїв аніме, книг, читати фанфіки про них та слухати музику.
Мені б хотілося випробувати цю палітру емоцій і в 3D, але я чесно не знаю, чи існує таке кохання, чи його нам продав Голлівуд.
Сьогодні нічого не віщувало лиха, хіба той факт, що канікули трохи розгребли мої зайняті будні, і я присіла на диван поряд з ним. Зазвичай у нас, якщо один у вітальні, інший у кімнаті. Звучить не дуже, але схоже на реалії майже всіх усталених пар, що я знаю.
І почалася розмова. Партнер сказав, що два роки тому був не готовий і не впевнений, що він, на відміну від мене, занадто прагматичний (завжди двома ступнями на землі, а я в хмарах). Пропонував піти розписуватись хоч завтра, звинувачував себе і казав, що бачить все життя зі мною.
А я відчуваю, що мені оголосили шах та мат. Якщо так і залишимося «споживачами», цей внутрішній черв’як, ні-ні, та вийде ще, а якщо розпишемося, то відчуття, що це неправильно.
Пам’ятаю, Кейт Міддлтон свого часу називали waity Katie (як вона чекала на пропозицію від принца), тому не хочу бути нею. Та й хлопець мій далеко не принц Великої Британії.
Між нами начебто виросла пуповина. Наше щоденне життя гармонійне, живемо мирно і добре, і дійсно дбаємо одне про одного, і бажаємо всього найкращого. Він хороша людина, і я не хочу завдавати йому (і собі) болю.
Я розумію, що потім буде різати болючіше, але зміни — це так страшно. Також, я доросла дівчинка і можу гідно утримувати себе, але мій рівень життя все ж таки знизиться. Я піду на це, якщо знатиму, що мене десь шукає прекрасний принц, якому знадобиться трохи менше ніж 5 років, щоб визначитися.
Але я також дуже своєрідна людина, і в повсякденному житті не знаю, де знайти того, хто не буде сіпати і дратувати, поважатиме мій простір, буде спокійним. А ще його сім’я мені вже як рідні, спільні друзі. Не хочеться все це втрачати.
Можливо, тут є люди, які вже пройшли цим шляхом? Що ви зробили? Чи шкодуєте? Як почули себе? Може щось порадите з висоти свого досвіду?
