– Дякую вам величезне, що виручили, – Поліна втомлено притулилася до одвірка. – Без вас я взагалі б не впоралася.
Лариса Петрівна затрималась у дверях, неквапливо зав’язуючи шарф.
– Та кинь ти, – відмахнулася колишня свекруха. – Нема за що тут дякувати.
– Як це нема за що? Ви через все місто тягнетесь до мене. Час свій витрачаєте.
– Поліно, ну годі тобі, їй-богу, – Лариса Петрівна м’яко посміхнулася. – Розлучення з Мишком – це ваші справи. А Микитка мені рідний, кревний.
– Я розумію.
– Нічого ти поки не розумієш, – Лариса Петрівна поплескала її по плечу. – Онук – це продовження роду. Спадкоємець. Через те що ви з Мишком не вжилися, я від хлопчика відмовлятися не збираюся.
Поліна кивнула, стримуючи сльози.
– Ви єдина з вашої родини, хто зі мною спілкується.
– Ну все, все, не розводь вогкість.
Їй справді пощастило. Одна, з дитиною, робота вимотувала так, що надвечір ноги гули – куди вона б поділася без допомоги?
Михайло випарувався одразу після розлучення. Добре хоч аліменти капали, і на тому дякую. А мати залишилася. Єдина ниточка, що пов’язувала Микиту з ріднею батька.
Поліна пройшла на кухню. Микита доїдав котлету, бовтаючи ногами під столом.
– Мамо, а скільки тато грошей надсилає?
Поліна так і завмерла з простягнутою рукою до дверцят холодильника.
– Тобі навіщо, заїнька?
– Бабуся питала. Скільки тато тобі переказує і чи багато ти на мене витрачаєш.
Поліна тихенько зачинила холодильник.
– Коли це вона питала?
– Сьогодні. І ще вчора. – Микита знизав плечима. – Я сказав, що не знаю.
– Це дорослі справи, Микит. Нам на все вистачає.
– Ага. А ще бабуся запитала, чи їмо ми м’ясо.
Поліна присіла на табурет навпроти сина. Усередині неприємно тьохнуло.
– І що ти сказав?
– Що іноді. Що ти кажеш, воно дороге.
– Доїдай та йди чистити зуби. Пізно вже.
Микита пішов, а Поліна залишилася сидіти. На душі шкрябали кішки, але вона спробувала відмахнутися.
Ну, розпитує вона і що? Літні люди всі такі, переживають за все поспіль. А Поліна сама себе накручує на порожньому місці…
Через тиждень Поліну знову притиснули справи – податкова, поліклініка, а насамкінець ще й начальниця викликала на килим. Довелося знову дзвонити колишній свекрусі.
– Ларисо Петрівно, рятуйте. З Микитою посидіти нема кому.
– Звичайно, Поліно. Коли приїхати?
– До четвертої зможете? На кілька годин.
– Буду, буду. Біжи, не хвилюйся.
Поліна видихнула та зайнялася справами. Додому вона приповзла об одинадцятій годині, абсолютно ніяка.
Сяк-так скинула чоботи в передпокої. У дитячій тихо – син уже спав. На кухні горіло світло. Поліна зазирнула туди й обімліла…
Лариса Петрівна стояла перед відчиненим холодильником і безцеремонно перебирала банки. В руках у неї була розпочата пачка вершкового масла, яку вона крутила під лампою, вивчаючи етикетку.
– Ларисо Петрівно? Щось сталося?
Та неквапливо повернулася.
– Овочів у тебе майже немає, Поліно. М’яса взагалі не бачу. Сир та яйця.
– Я завтра збиралася закупитись.
– Син тобі гроші шле справно, – Лариса Петрівна з гуркотом зачинила дверцята. – Чому дитина нормально не харчується?
Поліна розгубилася від такої заяви.
– Вибачте?
– Ти мене чудово чула. Куди ти гроші витрачаєш? На себе?
– Які гроші, Ларисо Петрівно?
– Аліменти, які Мишко надсилає, – колишня свекруха зі свистом видихнула і схрестила руки на грудях. – Я ж бачу все. Дитина бідкається, що м’яса не бачить. А ти геть, у новому пальті ходиш.
У Поліни аж у вухах зашуміло від обурення.
– Цьому пальту два роки! Я його на розпродажі брала! Ви що… ви в моєму холодильнику влаштували ревізію?
– А що такого? Я за онуком стежу, – Лариса Петрівна підібгала губи. – Ось і подивилася, як ти його утримуєш.
– Нормально я його утримую!
– Нормально? На одному сирі? Ви ж через це й розійшлися, Поліно! Через твої вічні апетити. Марнотратка ти, ось хто!
У голові у Поліни ніби картинка зійшлася. Весь цей час Лариса Петрівна приїжджала не з онуком сидіти.
Вона винюхувала, рахувала. Лізла до шаф, допитувала дитину, перевіряла чеки – і все з милою посмішкою на обличчі.
– То ви шпигувати сюди ходили, – тихо сказала Поліна.
– Не вигадуй! Я допомагала!
– Допомагали? Допитували хлопчика, скільки батько переказує? У моїх речах рилися?
– Хтось же має контролювати, куди йдуть гроші мого сина! – Лариса Петрівна поправила комір. – Раз рідній матері начхати.
– Мені начхати?!
– Було б не начхати – годувала б хлопця нормально, а не про лахміття думала.
Поліну затрясло від злості. Надворі ніч. вона ледве на ногах стоїть від втоми, а її поливають брудом. Людина, якій вона довіряла!
– Значить, я погана мати, – процідила Поліна.
– Я цього не казала. Але хорошого в тобі мало.
– А батько його, який за рік жодного разу не з’явився, – гарний?
– Мишка не чіпай, – відрізала колишня свекруха. – Він гроші надсилає. Пристойні гроші. А ти їх незрозуміло на що спускаєш.
Поліна розвернулася, майже бігом дійшла до кімнати, витягла з комода теку з документами та повернулася, шпурнувши на стіл видрук.
– Тримайте! Читайте, – це витяг із банку. Те, що ваш Мишко надсилає.
Лариса Петрівна гидливо взяла аркуш, примружилась.
– Дві тисячі, – викарбувала Поліна. – Дві тисячі щомісяця. Ось вони, ваші “пристойні гроші”!
– Це якась помилка!
– Жодної помилки! У нього майже вся зарплата сіра. Офіційно там мінімалка, ось із неї відсоток і йде.
– Не може бути, – Лариса Петрівна відштовхнула папір. – Мишко сказав, що допомагає нормально.
– Ну, звичайно, сказав він! – Поліна злісно розсміялася. – Перед мамою хочеться виглядати мужиком. А синові – дві тисячі на місяць.
– Ти все підлаштувала! Намалювала у комп’ютері.
– В банк сходіть, перевірте! Або у синочка свого спитайте!
– Замовкни! – прикрикнула Лариса Петрівна. – Я тобі не вірю. Мій син не такий!
– Дві тисячі, Ларисо Петрівно! А м’ясо, якого ви тут не знайшли, я купую! На свою зарплатню! Я сама Микиту тягну!
– Брешеш ти все! Себе вигородити намагаєшся.
У Поліни остаточно зірвало гальма.
– Він з дитиною рік не бачився! На день народження навіть не подзвонив! А ви до мене в будинок лізете і мене винною робите?
– Не смій на мене кричати в моєму… – колишня свекруха затнулася.
– У вашому? – Поліна зробила крок до неї впритул. – Це моя квартира! Мій син! І мій холодильник. Нічого в ньому нишпорити!
– Я заради онука…
– Та плювати ви хотіли на онука! Ви компромат збирали, щоб потім Мишкові наскаржитися, яка я погана мати!
Лариса Петрівна зблідла, судомно схопила сумку.
– Якщо ти так розмовляєш, мені тут нічого робити.
– Ось саме, – відрізала Поліна. – Ідіть до сина і з’ясовуйте, куди його мільйони зникають. А від мене відчепіться. Назавжди!
Вона рвонула вхідні двері.
– Прошу на вихід.
Лариса Петрівна, не кажучи жодного слова, вискочила в під’їзд. Поліна зачинила двері та повернула замок на два оберти.
У квартирі стало тихо. У темряві коридору тьмяно світився роутер. Вона сиділа на холодному лінолеумі та беззвучно ревла, затиснувши рота долонею, щоб не злякати Микиту.
…Після розлучення було важко. Вона чіплялася за цю ілюзію добрих стосунків, за колишню свекруху, яка гладила по плечу і називала донькою.
А та виявилася звичайним шукачем. Приходила, пила чай, усміхалася – і вираховувала, на чому її зловити.
Поліна витерла сльози кулаком. Посиділа ще трохи, заспокоюючись, потім дістала телефон. Знайшла контакт, який не набирала вже майже рік. “Мама”.
Вони тоді дуже посварилися, наговорили одна одній купу гидот і замовкли – обидві горді, уперті. Поліна заплющила очі та натиснула на виклик.
Гудки здавались нескінченними. Зрештою їй відповіли.
– Поліно? – голос мами був зляканий. – Щось сталося?
– Мамо, – Поліна проковтнула грудку в горлі. – Вибач, що пізно. Ти завтра зайнята?
– Та ні. А що таке?
– Можеш з Микитою посидіти? Мені на роботу треба, а залишити його взагалі нема з ким.
У слухавці помовчали. Поліна вже приготувалася слухати лекцію на кшталт «а я говорила».
– Звичайно, приїду, – тихо сказала мама. – О котрій бути?
– До дев’ятої, якщо зможеш.
– Зможу, звичайно. Онука сто років не бачила. – Мама зам’ялася. – Ти сама як, Поліно?
– Нормально, – Поліна шморгнула носом. – Гаразд, мамо, завтра поговоримо, добре?
– Добре. Лягай спати, дочко.
Поліна відключилася і притиснула телефон до грудей. На душі полегшало. Напевно вона просто шукала опору не у тих людей. Чекала тепла від чужої рідні, котра тримала камінь за пазухою, а мамі подзвонити – гордість не дозволяла.
Минув тиждень…
Вони з матір’ю зідзвонювалися щодня. Образи, звичайно, нікуди відразу не поділися, але крига скресла. Микита від бабусі взагалі не відлипав.
У п’ятницю на телефоні висвітлилося: “Лариса Петрівна”.
Поліна подивилася на екран, зачекала кілька секунд і відповіла:
– Так.
– Поліно, привіт, – та говорила, як ні в чому не бувало. – Я щодо вихідних. Коли за Микитою приїхати? Заберу його, погуляємо.
– Не треба, Ларисо Петрівно.
– Як це не треба? Я скучила.
– Вашої допомоги я більше не потребую, – Поліна дивилася у вікно на сірий двір. – Сама впораюся. Підглядати за нашим життям більше не треба.
– Ти як зі мною розмовляєш? Я маю право…
– Усього доброго.
Поліна натиснула відбій. Прислухалася до себе – ні страху, ні вини. Тільки полегшення, ніби мішок із плечей скинула. Цю сторінку вона закрила. Зовсім.
З кухні долинув сміх Микити та тихий мамин голос. Поліна посміхнулася і пішла до них. До своєї справжньої родини…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
