Приїхала в село до родичів трішки погостювати. Треба сказати, село звісно забите, але тільки тому, що молоді там майже не має. На мою думку село просто розділилося на 2 частини. Перша це прогресуючі люди, які мають інтернет, телефони і навіть карти в банках. Ще б пак, в 21 столітті це не те що б нормально, навіть дико думати про відсутність таких благ. Інша половина – бабусі та дідусі яким глибоко за 60.
Не те щоб вік вирішував чи вливав якось на розвиток людини. Адже серед 70-річних жителів була і одна блогерка, яка тусила більше з молодшими. Але не про це.
Відправили мене в магазин по якісь там продукти, уже і сама не пам’ятаю по що. А на лавці біля магазину як завжди – збрід цих самих пенсіонерок. В мене ще думка промайнула, щось типу і чого ви городи не сапаєте, он, жуки картоплю доїдають.
Зайшла в магазин, а вони всі за мною, стоять, буцім в черзі, мнуться, а потім врешті вийшли на вулицю. Ну я скупилася, та й давай розплачуватися. Взяла з собою лише купюру в 1000 грн. Вони тоді тільки в оборот увійшли. Продавець каже, здачі нема, шукайте менші. Дивлюся термінал є, думаю, до хати за картою далеко йти, то можна ж телефоном розрахуватися. Приклала пристрій до терміналу, вибрала карту, воно і зняло необхідну суму.
Іду додому, бабуськи за мною чешуть. А у мене розумний годинник на руках. От голосове нагадування і каже що пора воду пити. Я ж слідкую за своїм здоров’ям і харчуванням.
Треба було бачити їхнє обличчя. Годинник каже що треба води попити, де це в селі таки бачено. Ні, я в жодному разі не засуджую їх, прогрес же не стоїть на місці.
Потім мені подзвонили по роботі, я натиснула кнопку на навушнику, йду, сміюсь, розмовляю. Забула вже про тих бабусечок. Вже вдома тільки зрозуміла, що вони весь час ззаду йшли.
Ввечері сіли шашлики смажити, до річки пішли, мені син дзвонить на вайбер. Я йому краєвид показую. Він щось там розповідає. Включила йому панораму, то йому ж все видно навкруги. У бабусь втрата свідомості.
Поїхали додому. Ніч, я спати лягла на веранді. Чую щось шорохкотить. Тут починає телефонувати мій годинник, я випадково беру слухавку, звідти доносяться крики сина. Виявляється він хотів серед ночі посуд в посудомийку закинути, але щось пішло не так.
На веранді крики, вмикаю світло. Шок. Одна із бабусь пішла в розвідку. Що про мене в тому селі казали, тільки Богу одному відомо. А скільки я про себе почула. Хвора, з психікою не так, з годинником говорю, а то і зовсім сама з собою. А син то взагалі не нормальний, посуд брудний серед ночі в духовку пхає і кричить “мам, воно щось не миє”.
Довго ми сміялися. Коли їхали додому, то вирішила ще води в магазині купити, дорога далека. Заходжу а продавчиня від сміху синіє. Каже бабки тепер ходять з своїми срібними наручними годинниками і чорно білими телефонами і намагаються за товар заплатити. Шоргають тим годинником біля терміналу, а вона і не зупиняє бідна, бо вже під прилавком від сміху доходить. А як сказала що треба туди з початку гроші покласти на телефон, то бабуся взяла 200 грн, поклала зверху на кнопочний телефон і знову суне, думає воно так працює.
