– Іди, поки тебе ніхто не бачив! Чи хочеш, щоб мій чоловік дізнався, хто ти така? – Аня схопила Зінаїду Іванівну за руку та відштовхнула від дверей РАЦСу. Літня жінка ледь утрималася на ногах, притиснувши до грудей букет хризантем.
– Ганнусю, я ж привітати тебе приїхала…
– Я просила тебе не приїжджати! Ти хоч розумієш, як я виглядатиму перед його батьками? Вони думають, що мої мама та батько живуть за кордоном. Що мені тепер, розповідати їм правду?
– Але ж ми з тобою сім’я…
– У мене тепер нова сім’я! Те, що ти мене виростила, не означає, що ти можеш лізти в моє життя! Іди і більше не з’являйся там, де мене можуть побачити з тобою.
Аня розвернулась і попрямувала до дверей. Зінаїда Іванівна ще кілька секунд дивилася їй услід, а потім повільно пішла стежкою.
До зупинки вона не дісталася. Дорогою запаморочилася голова, стало важко дихати. Літня жінка присіла на лаву.
– Вам погано? – Почула вона поруч. Перед нею стояла дівчинка років чотирнадцяти із фотоапаратом у руках.
– Та щось голова запаморочилася. Тиск, мабуть…
– Давайте швидку викличу.
– Нічого, нормально. Зараз посиджу, заспокоюся, і все пройде…
Дівчинка зібрала хризантеми, присіла поряд, прибрала фотоапарат у сумку і запитала, чи не треба зателефонувати комусь із рідних.
Зіна похитала головою. Рідних у неї, окрім Ані, не було. Та й та тепер не вважала бабусю за рідню.
Деякий час вони мовчали. Потім Марійка глянула на букет.
– Красиві квіти.
– Внучці купила. Вона сьогодні одружується.
– А чому ви не на весіллі?
– Не захотіла вона мене бачити. Сказала, щоб я йшла, доки ніхто не помітив. Я її виростила, – продовжила Зіна. – Батьки Ганни пішли із життя, коли вона була маленька.
– Я тоді на нашому заводі працювала, додаткові зміни брала, щоб нам на життя вистачало. Потім вона виросла, закінчила вищий навчальний заклад, влаштувалася на гарну посаду.
– Я раділа, що їй все вдається, пишалася… А тепер виходить, що я й не сім’я їй більше.
Маша хотіла заперечити, але не знайшла слів. Вона знала, як це, коли дорослі вдають, ніби твої інтереси нічого не варті. Але їй було важко уявити, що людина може відмовитися від того, хто її виростив.
– Тобі не холодно? Вітер сильний, а ти в одній кофті, – запитала Зінаїда Іванівна.
– Та я тут живу неподалік. Зараз додому піду, треба уроки робити, а то тітка Олена лаятиме…
– Тебе як звати?
– Марія. А вас?
– Зінаїда Іванівна. Ти йди, Марійко. Я зараз також піду.
– Ходімо, я вас проведу до зупинки. І телефон дайте ваш, я вам увечері подзвоню.
– Ходімо, якщо не жартуєш.
Зінаїда Іванівна була вражена тим, що підліток настільки уважний і добрий до незнайомої жінки. Вона обережно взяла дівчинку під руку, і вони пішли до зупинки.
До будинку Маша дісталася пізніше, ніж зазвичай. Вона встигла зняти кілька кадрів старого кварталу для свого блогу, а потім провела Зіну до автобуса і дочекалася, поки та поїде.
У передпокої на неї вже чекала тітка Олена – мати вітчима.
– Знову містом вешталася? У тебе уроки зроблені? Чи ти вирішила зовсім закинути навчання заради своїх дурниць?
– Я допомогла літній жінці. Їй стало погано, і я…
– Не треба мені розповідати казки! – Перервала Олена. – Щодня одне й те саме: то ти щось знімаєш, то кудись біжиш.
– Краще б про майбутнє подумала! На Поліну подивися: займається справою, конкурси виграє, родину тішить. А ти тільки ганьбишся зі своєю камерою.
– Але я справді допомогла… Вона одна була, їй стало погано…
– І що тепер? Медаль тобі за це дати? Ти спочатку власні обов’язки навчися виконувати, а потім рятуй решту!
Маша опустила очі. Вона хотіла пояснити, чому не змогла залишити жінку похилого віку одну на лавці. Але тітка Олена вже пішла на кухню.
У своїй кімнаті Марія поклала фотоапарат на стіл та сіла на ліжко. Сльози текли самі по собі. Їй було прикро не так через лайку, як через те, що її навіть не захотіли вислухати.
Для тітки Олени все, що Маша любила, було нісенітницею, а все, що робила її зведена сестра, Поліна, – приводом для гордості.
Увечері дівчинка таки набрала номер Зінаїди Іванівни, щоб дізнатися, як та почувається.
– Краще, Марійко. Дякую, що не покинула мене тоді.
– Я рада, що ви дісталися додому.
Вони перекинулися кількома фразами, і Маша наважилася запитати:
– Я подумала про ваш завод. Адже ви там багато років працювали? Я б хотіла зняти історію старого району для свого блогу. Не лише будівлі, а й людей, які тут мешкали. Чи могли б ви мені розповісти?
– Та що я розповім? Звичайне життя.
– Таке життя мене цікавить. Живе. Справжнє.
Зіна трохи помовчала, а потім погодилася:
– Знаєш, а давай. Приїжджай. Підемо в парк, погуляємо, я тобі все розповім.
У вибраний день вони зустрілися у парку. Зіна розповідала, як після технікуму влаштувалася на завод, як спочатку працювала у цеху, а потім перейшла до відділу технічного контролю.
Згадувала колег, заводський клуб, свята, на які збиралися цілими родинами. Показала фотографії старої прохідної та цеху, де колись працювала.
Маша слухала, ставила запитання та записувала. Коли вони дійшли до розповіді про заводський клуб, дівчинка дістала фотоапарат і попросила Зіну описати, як проходили вечори і хто туди приходив.
– Розкажи мені про свій блог, – зауважила Зіна. – Адже ти не просто фотографуєш, тобі важлива історія, люди.
– Я мрію стати тревел-блогером і показувати цікаві місця очима. Поєднувати це з історіями людей.
– Це велика робота.
– Так… Ось тільки не всі це розуміють, – зітхнула Маша.
Зіна відчула, що дівчинка хоче поділитися чимось особистим, але не стала її квапити.
– Загалом я зараз збираю матеріали для конкурсів. А дорослі іноді кажуть, що дітям нема чим зайнятися, крім телефону.
– Телефон – це лише інструмент, – відповіла Зіна. – Важливо, що людина з його допомогою робить. Якщо ти розкажеш людям те, чого вони раніше не помічали, то недаремно намагалася.
Марія замислилась.
– Тітко Олено, мама мого вітчима, так не думає. Вона постійно порівнює мене з Поліною. Та займається танцями, виграє конкурси.
– А я, каже, цілими днями з камерою бігаю та нісенітницею займаюся. Вона мене зовсім не любить, просто терпить. У нас Поліна в сім’ї – єдина онука.
– Якщо тобі подобається твоя справа, то це зовсім не дурниця. Не дозволяй чужій думці змусити тебе відмовитися від того, що любиш.
– Але й доводити всім свою правоту необов’язково. Працюй, навчайся, знімай. Нехай за тебе говорять твої справи.
Марія подивилася на Зіну з вдячністю.
– Я прочитала, що переможці конкурсу зможуть отримати премію і вступити в Академію стратегічних комунікацій без конкурсу, – сказала вона.
– Уявляєте, можна вчитися у людей, які справді вміють створювати цікаві проєкти! Я теж хочу колись туди вступити.
– Я хоч і не розуміюся на монтажі, Маша, але можу розповісти тобі те, чого не знайдеш в інтернеті. А ти вже вирішиш, як це зробити. Намагайся, дівчинко. Все вийде!
З того часу Марія стала приходити до Зінаїди Іванівни регулярно. Вони гуляли по старому району, розбирали фотографії, літня жінка познайомила Марію з колишніми колегами із заводу.
Іноді Маша засмучувалася, коли кадри не виходили або розповідь не складалася у цілісний фільм. Зіна не давала їй готових відповідей, проте допомагала розібратися в деталях: пояснювала, чому люди досі збираються біля старої прохідної в пам’ятні дати.
Поступово фільм ставав історією не лише про завод, а й про людей, які залишили в цьому районі частину свого життя.
До зими Маша закінчила відеопроєкт. Вона хотіла спочатку показати його вчителю, а потім знайти відповідний конкурс.
Якось дівчинка зателефонувала Зінаїді Іванівні та схвильовано повідомила, що у школі влаштовують патріотичний вечір, де учні представлятимуть свої проєкти батькам та вчителям.
– З моєї родини ніхто не прийде, – зізналася вона. – Мама працює допізна, а тітка Олена сказала, що у неї справи. Її рідна онука Поліна в цей день виступає на змаганнях, і вони з вітчимом поїдуть до неї.
– А о котрій починається вечір?
– О шостій.
– Значить, о шостій я там буду.
В той день Зінаїда Іванівна зранку поставила тісто і спекла два великі пироги. Потім довго вибирала, що вдягнути. Їй хотілося виглядати ошатно: щоб Марії було не соромно за неї.
У шкільному залі Зіна сіла у першому ряду, прямо навпроти екрану. Коли черга дійшла до Маші, дівчинка вийшла до проєктора та почала показувати фільм.
Спершу говорила швидко, збивалася, але поступово заспокоїлася. На екрані з’явилися прохідні, цехові вікна, фотографії робітників та обличчя людей, які розповідали про своє життя. Здавалося, глядачі перенеслися в минуле разом із автором фільму.
Наприкінці Маша показала невелике інтерв’ю із Зінаїдою Іванівною.
– Я хочу подякувати жінці, яка поділилася зі мною своєю історією і допомогла зібрати цей матеріал. Саме в таких людях, як Зінаїда Іванівна, справжня гордість і жива історія нашого міста.
Коли закінчився показ, Зіна першою піднялася зі свого місця та зааплодувала. До неї приєдналися інші глядачі. Маша помітила її у першому ряду і посміхнулася.
Після виступу дівчинка підбігла до неї.
– Ви прийшли! Я така рада!
– Аякже. Ходімо, я пироги принесла для чаювання після презентації.
Маша обійняла Зіну.
– Дякую вам. Я так боялася, що ніхто не прийде.
– Ну, що ти. Я ж обіцяла.
Все йшло своєю чергою, і раптом одного дня Зінаїді Іванівні зателефонувала Аня.
– Бабо, привіт. Як ти?
Зіна здивувалася: після весілля онука жодного разу не зателефонувала.
– Доброго дня, Ганно. Зі мною все нормально. А що в тебе? Щось сталося?
– Ні. Слухай, ти дім продавати збираєшся? Він же великий для тебе самої. Може, продаси, купиш щось менше, а частину грошей мені віддаси?
– Нам із чоловіком зараз зайві кошти не завадили б. Ми думаємо про квартиру більше. Ти ж мені повинна виділити частку…
Зінаїда Іванівна помовчала.
– Аню, ти ж пам’ятаєш, як я тебе ростила?
– Ну звісно. До чого тут це?
– Я працювала все життя, щоб у тебе було все потрібне. Дала тобі гроші на навчання, допомогла, коли ти влаштовувалась на роботу, віддала накопичення на весілля. Все, що була тобі “винна”, я вже з лишком віддала.
– Бабо, припини…
– Коли я прийшла привітати тебе з весіллям, ти сказала, що я чужа. Що тобі соромно показати мене чоловікові! Я тебе почула. Вважай, що ти мені тепер чужа.
– Ти що, досі через це ображаєшся? Це був важливий день, я нервувала…
– Ні, Аню. Я більше не збираюся виправдовувати тебе і чекати, коли ти згадаєш про мене. Будинок я продавати не збираюся. І ні на що більше не сподівайся.
– Тобто ти вирішила мене кинути?
– Я вирішила залишити собі те, що заробила чесною працею. Мені також треба на щось жити. А ти тепер сама відповідаєш за своє життя. Усього хорошого, Ганно!
Аня ще щось казала, та Зіна більше не слухала. Вона попрощалася та скинула виклик.
Їй було боляче. Все-таки це була її онука, яку вона любила. Але любов не зобов’язувала Зіну все життя виправдовувати приниження і допомагати людині, яка згадувала про неї тільки тоді, коли щось з неї вимагала.
Телефон знову задзвонив. Зіна вже вирішила, що онука захотіла продовжити з’ясовувати стосунки, але на екрані висвітлилося ім’я Марії. Зінаїда посміхнулася.
– Бабуся Зіно, прийшли підсумки нового конкурсного відбору! Мій проєкт обрали! Ви уявляєте?
– Вітаю тебе, люба! Я знала, що ти впораєшся.
– Дякую… Ви прийдете мене підтримати? – несміливо спитала Маша.
– Звісно. І пиріг приготую, твій улюблений.
– У нас чаювання не буде потім…
– Значить, потім підемо до мене. Я купила новий чай. Знаю, ти любиш зелений із жасмином.
– Із задоволенням прийду! – Маша засміялася.
Зіна поклала телефон на стіл і пішла збиратися в магазин по свіжі продукти, щоб пиріг вийшов гідним.
Попереду була субота, важливий захід та Марійка, яка шукатиме її очима серед глядачів. І цього разу Зіні не треба було питати, чи вона має право прийти. На неї чекали!
Ось так в житті буває, – своїм не потрібна, а чужі шанують, як рідну. Можливо, і Зінаїді в старості буде кому склянку води піднести, – шляхи Господні не звідані…
