Ілля вже два роки на той кредит працює, як віл у ярмі! Бачиш, як схуд? А премій цього року не бачив. Йому ж важко! — Я прекрасно знаю, що йому важко, — голос Анни став твердішим. — Я два роки оплачую продукти й квартиру, бо йому важко. Свекруха, здавалося, пропустила її слова повз вуха

Анна перебирала бабусині “спогади”, розкладені по шухлядах і коробках. Ось у старій, потертій коробці з-під зимових чобіт, що колись зігрівали бабусині ноги, лежали оберемки квитанцій за світло, за газ, за воду — ще з дев’яносто восьмого року. Кожна стопка дбайливо перев’язана аптечною гумкою, ніби ці папірці могли розповісти цілу історію життя.

Анна сиділа на підлозі в бабусиній кімнаті, вдивляючись у кожну дату. Викидати їх рука не підіймалася, хоча вона розуміла, що сенсу зберігати їх немає. Бабуся Ніна була з тих, хто зберігав усе: чеки, гарантійні талони на праску, що давно згоріла, листівки від людей, яких Анна ніколи не бачила.

Раптом телефон задзеленчав, змусивши її здригнутися. Це був батько.

— Аню, ти ще там? — голос тата у слухавці звучав стурбовано. — Ріелтор планує прийти подивитись квартиру вже в суботу. Встигнеш усе розібрати до того часу?

— Тату, я ж намагаюся, — зітхнула Анна. — Але тут стільки всього.

— Викинь ті папірці, та й усе, — порадив батько. — Альбоми забереш, годинник, якщо потрібен. А решту ми вже потім вивеземо.

— Добре, — погодилась вона.

Анна поклала телефон на килим і глянула на старий настінний годинник із зозулею, яка не співала вже, мабуть, років десять Бабуся Ніна завжди збиралася віднести їх у ремонт, але все відкладала. Тепер уже нікому було їх лагодити.

Бабуся Ніна майже виростила Анну. Батько їздив на заробітки закордон, по два місяці там, місяць удома. Мама працювала на пошті у дві зміни, бо гроші від батька приходили нерівномірно. Вранці Анну відводили до бабусі, ввечері забирали, а часто й залишали ночувати.

Тут вона вчила уроки за круглим столом під абажуром, тут хворіла на вітрянку, сюди приїжджала після пар в інституті, бо від бабусі було ближче до гуртожитку подруги. І ще тому, що тут завжди був теплий суп і чиєсь добре слово.

Потім, уже після весілля, вона приїздила сюди після чергових сварок з Іллею. Нічого не розповідала, просто сідала на кухні. Бабуся ставила чайник, діставала банку смородинового варення і казала тільки одне:

— Просто посидь, доню, — мовила бабуся, наливаючи теплий чай. — А вирішиш потім.

Бабусі не стало в березні. Квартира, за законом, відійшла її єдиному синові, тобто батькові Анни. Батьки вирішили її продати. А у вересні нотаріуска вручила Анні ще один документ. Виявилося, багато років тому бабуся оформила в банку заповідальне розпорядження на свій вклад. Вклад був на ім’я внучки. Сімсот тисяч гривень.

— Це ваші особисті гроші, — пояснила нотаріуска, поправляючи окуляри на ланцюжку. — Спадщина до спільно нажитого майна не належить. Майте на увазі, це може стати в пригоді.

Анна тоді лише кивнула, не надавши її словам жодного особливого значення. Вона дивилася на суму і не могла зрозуміти, звідки у бабусі, яка все життя пропрацювала нормувальницею на заводі, могли взятися такі гроші.

Потім серед інших паперів знайшлася ощадкнижка із записами: по п’ятсот, по тисячі, по дві. Двадцять з лишком років. Останній внесок був у грудні, незадовго до її смерті.

Гроші надійшли на картку наприкінці вересня. Банківський застосунок Анна тепер відкривала через силу. Щоразу, бачачи цю цифру, вона згадувала охайний почерк в ощадкнижці.

Першого тижня Ілля поводився зразково. Не розпитував про гроші, приносив їй чай, коли вона сиділа над бабусиними документами, сам мив посуд. Один раз навіть сказав:

— Не поспішай, рідна. Це дуже важко, я розумію.

На другому тижні він запитав за вечерею, наче зовсім випадково:

— А ти вже думала, що робитимеш із тими грішми?

— Ще ні, — коротко відповіла вона.

— Ну, просто тримати їх на картці — недоцільно, — наполягав Ілля. — Інфляція ж з’їдає все. Можна хоча б на якийсь вклад покласти.

— Ілле, я поки не готова це обговорювати, — твердо відказала Анна.

— Та я нічого, — відмахнувся він. — Просто поцікавився.

Через три дні він запитав знову. Потім ще раз, вже в машині, дорогою до магазину.

Машина була окремою, дуже болючою історією.

Два роки тому Ілля прийшов додому і повідомив, що пригледів кросовер. Майже новий, після одного власника, за 1 550 000 гривень. Він працював менеджером з продажу покрівельних матеріалів, отримував близько 80 000 гривень і вважав, що їздити до клієнтів на старенькому авто не личило його статусу.

— Ілле, у нас же зовсім немає заощаджень, — тоді Анна ледь не скрикнула. — Ми ж квартиру винаймаємо! Яка може бути машина за 1 550 000 гривень?

— У кредит візьму, — відповів він спокійно. — Платіж 47 000 гривень на місяць, майже на три роки. Я вже все прорахував, це цілком нормально.

— 47 тисяч із 80 тисяч? — Анна вражено округлила очі. — А на що ж нам тоді жити?

— Аню, я сам усе сплачуватиму, — запевнив він. — Тебе це взагалі не зачепить. Обіцяю.

Через тиждень Ілля оформив кредит. Анна дізналася про це, коли він приїхав за нею на роботу на купленій машині й посигналив прямо під вікнами цеху.

Її це зачепило вже на другий місяць. До машини вони платили за оренду однокімнатної квартири навпіл, по 14 000 гривень, і так само навпіл купували продукти. Після купівлі машини Ілля став переводити на оренду лише 7 000 гривень, а потім і ці сім тисяч перестав.

На продукти у нього не залишалося. Анна працювала технологом на хлібозаводі, отримувала 58 000 гривень, і майже все тепер ішло на квартиру, їжу та комуналку. Нові зимові чоботи вона так і не купила. Старі за дві зими тричі носила в ремонт, і майстер у маленькій будці біля зупинки вже навіть вітався з нею на ім’я.

— Потерпи трохи, це тимчасово, — щоразу казав Ілля. — От тільки закрию кредит, і все повернеться на круги своя.

За два роки Анна навчилася не сперечатися. Вона просто вела в телефоні нотатку з витратами і час від часу дивилася, скільки вже заплатила за двох.

Тієї п’ятниці Ілля повідомив, що в неділю його мама, Людмила Вікторівна, кличе їх на вечерю.

Анна зітхнула. Ілля наполягав, що їй обов’язково треба розвіятися, бо вона «весь час у паперах». І, зрештою, Анна погодилась. Останні тижні були суцільним виснаженням: вдень — хлібозавод, увечері — бабусина квартира, а вночі — безсонні роздуми під стелею. Їй так кортіло хоча б один вечір просто посидіти за столом, де не треба нічого сортувати чи вирішувати.

Людмила Вікторівна зустріла їх у своїй двокімнатній квартирі, що тулилась у старому цегляному будинку. Підперезана фартухом, вона міцно поцілувала сина, а Анну лише легенько пригорнула однією рукою.

— Проходьте, проходьте, мої любі. Я приготувала голубці, ваші улюблені! — її голос дзвенів, а погляд ковзнув по Анні. — Ой, Анно, як ти схудла! Зовсім себе не бережеш, дитино.

Півгодини за столом минали за звичайними розмовами про дрібниці. Людмила Вікторівна розповідала про сусідку, яка влаштувала справжній потоп, про шалені ціни на ринку та про чергового нового терапевта в поліклініці. Ілля покірно їв голубці, лише киваючи у відповідь. А Анна вперше за довгий час відчула, як напруга потроху відпускає.

Раптом свекруха відклала виделку. Її обличчя стало серйозним.

— Анно, хочу ще раз висловити співчуття. Бабуся Ніна, кажуть, була у тебе надзвичайно доброю жінкою.

— Дякую, — прошепотіла Анна.

— Ілля розказував, що вона тобі дещо залишила?

Анна зиркнула на чоловіка. Ілля з надзвичайним інтересом вивчав начинку голубця на своїй тарілці.

— Залишила, — коротко відповіла вона.

— Ну, то й добре, то й прекрасно! Значить, подбала про тебе, як належить, — Людмила Вікторівна неспішно розлила чай по чашках. — От я що думаю. Ви ж родина, а в родині все спільне. Хіба можуть бути між чоловіком і дружиною «свої» чи «чужі» гроші? Ми з батьком Іллі, поки він жив з нами, ніколи нічого не ділили.

Анна відчула, як у горлі стискається клубок.

— Людмило Вікторівно, до чого ви це ведете?

— Та до того ж, що Ілля вже два роки на той кредит працює, як віл у ярмі! Бачиш, як схуд? А премій цього року не бачив. Йому ж важко!

— Я прекрасно знаю, що йому важко, — голос Анни став твердішим. — Я два роки оплачую продукти й квартиру, бо йому важко.

Свекруха, здавалося, пропустила її слова повз вуха.

— От я й кажу! Треба закрити той кредит і забути про нього, як про страшний сон. Ви обидва тоді зітхнете на повні груди!

Анна повільно поклала виделку.

— Я була проти цієї машини. Від самого початку. Ілля купив її сам і обіцяв, що сам буде платити. Мене навіть не спитали, коли оформляли кредит.

— Ну купив, ну помилився. З ким не буває? — Людмила Вікторівна знизала плечима. — Ти що, тепер все життя будеш йому це згадувати?

— Я не згадую, — Анна подивилася на чоловіка. — Я плачу. Щомісяця. Вже два роки.

Ілля сидів, потупивши погляд, і бездумно крутив чайну ложечку.

— Ілле, ти нічого не хочеш сказати? — запитала Анна.

Він лише знизав плечима.

— А що тут говорити, Анно? Мама в чомусь має рацію. Ми ж не чужі люди. Ти так розмовляєш, ніби я для тебе зовсім сторонній.

— Ти обіцяв, що цей кредит мене не торкнеться.

— Анно, ну звідки я міг знати тоді про ці проблеми з преміями? І потім, ну чого ти як мала дитина? Гроші ж просто лежать. Тобі шкода для чоловіка, хіба ні?

Людмила Вікторівна відкинулася на спинку стільця і посміхнулася — тією поблажливою усмішкою, якою дорослі обдаровують дитину, що вперто вередує через дрібниці.

— Отримала спадок? От і чудово! Віддаси нам триста тисяч гривень на закриття кредиту, не збіднієш! — хмикнула свекруха, і в її голосі прозвучало неприховане торжество.

Анна остовпіла. Одне слово пронизало її, наче голка. «Нам».

Не «Іллі». Не «допоможи чоловікові». А саме «нам».

— Кому саме — «нам»? — тихо запитала вона.

Свекруха вперше за вечір знітилася. Ілля незграбно прокашлявся.

— Ну, мамі теж, — нарешті вичавив він. — Вона ж мені на перший внесок двісті тисяч гривень давала. Зі своїх заощаджень, що відкладала на ремонт. Я обіцяв повернути, як тільки кредит закрию.

— Ти брав у мами двісті тисяч гривень? — Анна не вірила своїм вухам.

— Ну, брав. А що такого? — у його голосі прозвучали нотки обурення.

— Ти мені про це жодного разу не сказав!

— А навіщо? Це мої справи з мамою.

Людмила Вікторівна тут же підхопила, відчувши, що ситуація починає виходити з-під контролю.

— От саме! Я синові допомогла, тепер ти допоможи. Все по-чесному. Триста тисяч гривень закриють залишок, у Іллі звільняться гроші, він мені поверне. І всім буде добре.

Анна сиділа й дивилася на тарілку з недоїденим голубцем. Вона намагалася пригадати, чи хтось за цим столом сьогодні згадав про бабусю Ніну. Крім одного-єдиного «співчуваю» на самому початку.

Ніхто не спитав, як її звали, скільки їй було років, чи розібрала Анна її речі. Ніхто не поцікавився, як Анна взагалі живе ці пів року.

За цим столом сиділи люди, які вже подумки розділили бабусину ощадкнижку. Її невеликі, але такі чесно зароблені гроші за двадцять років. Їм залишалося лише отримати згоду Анни, і ця згода, судячи з їхніх облич, вважалася формальністю.

— Ілле, — голос Анни був низьким і спокійним. — Скільки у тебе залишилося по кредиту?

— Ну, близько трьохсот тридцяти тисяч гривень.

— Це скільки платежів?

Він помовчав.

— Сім.

— Сім місяців. Тобі залишилося платити сім місяців, Ілле. І ти хочеш, щоб я віддала бабусині гроші, щоб ти не платив ці сім місяців?

— Анно, ти не розумієш…

— Я все розумію. Ні.

— Що — «ні»?

— Я не дам грошей на твій кредит.

Людмила Вікторівна сплеснула руками.

— От воно як! Ілле, ти чуєш? Я ж тобі казала, що вона жадібна! Ще на весіллі казала!

Анна встала, вийшла у передпокій і почала натягувати чоботи. Лівий, як завжди, застібався з другого разу.

Ілля вийшов за нею за п’ять хвилин. Мовчки завів машину, мовчки виїхав з двору. Хвилин десять вони їхали без єдиного слова. На світлофорі він сказав, не повертаючи голови:

— Могла б і не влаштовувати це при мамі.

— Я влаштувала? Ілле, це твоя мама при мені ділила мої гроші.

— Та ніхто нічого не ділив! Попросили по-людськи!

— Вона сказала «віддаси». Це не прохання.

Вдома він пройшов на кухню, відчинив холодильник, зачинив, потім сів за стіл.

— Ну гаразд, давай поговоримо по-нормальному, — Ілля нарешті порушив тишу, його голос був спокійнішим, але в ньому відчувалася образа. — Ти ж зрозумій, Анно, я вже два роки як білка в колесі, бігаю цілий день. Усі мої гроші йдуть на цей кредит, я нічого собі не купую, зовсім нічого. А в тебе, між іншим, сімсот тисяч гривень просто так лежать на карті! Ми ж родина, чи ні?

Вона дивилася на нього, на його обличчя, на його руки, що стискали край столу. Їй навіть не вірилося, що він це говорить.

— Ти хоч раз за ці два роки заплатив за продукти? — запитала вона тихо, але твердо.

— Це зовсім інше, — відмахнувся він, ніби вона сказала щось дурне.

— Чому ж це інше? — запитала Анна, відчуваючи, як усередині закипає.

— Тому що я кредит сплачував! — підвищив він голос. — Це теж на сім’ю, зрозумій! Машина ж спільна, ти на ній теж їздиш!

— Я на ній їжджу в магазин раз на тиждень, — відрізала Анна. — За продуктами, які купую я.

Ілля скривився, ніби в нього раптом розболівся зуб. Це була його звична реакція, коли правда йому не подобалася.

— Анно, ну це ж смішно! — процідив він. — Ти рахуєш кожну копійку, як той бухгалтер. Я не розумію, чому ти так вчепилася в ці гроші. Бабусі Ніні вони вже не потрібні, зрозумій. Це просто гроші. Досить вже цієї сентиментальності!

Мовчки вона підвелася і вийшла з кухні до кімнати. Він щось кричав їй вслід, але вона вже не чула. Слова розчинялися у повітрі, не долітаючи до неї.

Тієї ночі сон знову не йшов. Вона лежала поруч із ним, у темряві, і все думала. Тільки тепер думки були не про вечірню сварку чи про голубці, а про все її життя поруч з ним, що пролетіло за ці два роки.

Вона згадала, як він, гордий, під’їхав до прохідної заводу на тій машині, за 1 550 000 гривень, і сигналив під вікнами цеху. Вона тоді стояла в своєму білому халаті, розгублена, і не знала — радіти чи плакати. Пригадала ті чоботи, які не купила, і майстра біля зупинки, що їх міг би полагодити.

Навіть їхня літня відпустка, про яку мріяли, не відбулася — «кредит», казав Ілля. Її подруга Оля виходила заміж, а вона прийшла в старій сукні, намагаючись вдавати, що так і задумано. І як Ілля купив собі в розстрочку новий телефон, запевняючи, що «це для роботи».

Кожного разу, коли Ілля ухвалював чергове «важливе» рішення, розплачувалася за нього вона. І кожного разу їй пояснювали, що треба потерпіти, що це тимчасово, що «в родині так прийнято».

Під ранок у її голові чітко сформувалася думка: якщо вона зараз віддасть ці 300 000 гривень, нічого не зміниться. Мине рік, і з’явиться нова машина. Або новий телефон. Або черговий «необхідний» ремонт у Людмили Вікторівни. І знову все це буде «нам», а платитиме за це вона.

У понеділок в обідню перерву, вона вийшла із заводу і пішла до відділення іншого банку, що було через дорогу. Відкрила накопичувальний рахунок на своє ім’я і перевела туди всі свої 700 000 гривень.

Увечері вдома вона змінила пароль від мобільного застосунку і код на телефоні. Колись Ілля знав обидва, вона сама йому їх дала, «про всяк випадок». Тепер це був її випадок.

Коли Ілля повернувся, вона спокійно, навіть занадто спокійно, сказала йому, поки він знімав куртку:

— Гроші я переклала на окремий рахунок. Їх ніхто не торкне. Твій кредит залишається твоїм. Як ти й обіцяв два роки тому.

Він завмер, не закінчивши знімати куртку, і повільно повернув голову до неї.

— Ти що, сховала їх від чоловіка?

— Я їх зберегла, — відповіла Анна, дивлячись йому прямо в очі.

— Від чоловіка, — повторив він по складах, ніби смакуючи кожне слово, намагаючись вивернути ситуацію на свою користь. — Ну ти й даєш, Анно. Гаразд. Усе зрозуміло.

З того вечора вони майже перестали розмовляти. Ілля приходив з роботи, брав щось із холодильника, вечеряв мовчки і занурювався в телефон. Вона йшла до бабусі Ніни, щоб розібрати решту її речей, поверталася пізно і одразу лягала спати. Одного вечора, проходячи повз ванну, вона почула, як він розмовляє по телефону — тихо, але досить розбірливо:

— Так, мамо. Ні, вперлася рогом. Не знаю я, що з нею. Казав же тобі, почекаю, сама передумає.

У суботу прийшов рієлтор, щоб показати квартиру бабусі Ніни. Вона до того часу вже забрала звідти все, що вважала своїм. Три старі фотоальбоми, годинник із зозулею, стару ножну швейну машинку, залізну банку з-під монпансьє, повну ґудзиків, і, звісно, ощадкнижку.

Квитанції за світло вона все ж таки викинула. Усі, крім однієї, з дев’яносто восьмого року. Поклала її в альбом, сама не знаючи навіщо. Можливо, щоб пам’ятати, як все починалося, чи щоб не забувати про тих, хто був до неї.

Батько допоміг їй донести речі до машини, а потім довго, мовчки дивився на неї. Його погляд був сповнений тривоги.

— Анно, у тебе все нормально? Ти якась не така, — сказав він, обережно торкаючись її плеча.

— Нормально, тату. Розберуся, — відповіла вона, намагаючись посміхнутися.

— Мати питає, може, приїдеш до нас на вихідні?

— Можливо. Трохи пізніше.

Наступні кілька днів вона старанно збирала документи. Свідоцтво про шлюб, договір оренди їхньої квартири, папери від нотаріуса. Залізла в інтернет і уважно вивчала, як відбувається розлучення, коли немає дітей, а один із подружжя може не погодитися.

Якщо Ілля відмовиться подавати заяву до РАЦСу разом з нею, доведеться звертатися до районного суду. Вона роздрукувала зразок заяви і акуратно поклала його в папку. Вечорами сиділа над цією папкою і знову й знову перевіряла себе. Чи не від образи це? Чи не через ту сварку за вечерею?

Виходило, що ні. Не через вечерю. Вечеря просто прибрала все зайве, показавши справжню картину. Вона бачила тепер свою сім’ю такою, яка вона є. Людина, з якою вона жила, давно звикла, що наслідки його рішень завжди дістаються їй. І він не бачив у цьому нічого дивного, нічого поганого.

У четвер увечері вона поклала папку на стіл перед Іллею.

— Я хочу розлучитися, — сказала Анна, не відводячи погляду.

Він підняв очі від телефону і голосно розсміявся.

— Чого?

— Розлучитися. Можемо через РАЦС, разом, так буде швидше. Якщо не хочеш, я подам до суду.

— Ти серйозно? Через триста тисяч? — його обличчя скривилося від подиву.

— Не через триста тисяч.

— А через що ж тоді? Ну не дала й не дала, я вже й не прошу. Мама погарячкувала, з ким не буває. Анно, ну ти що, справді через гроші сім’ю руйнуєш?

— Ілле, справа не в грошах. Справа в тому, що ти два роки тому обіцяв, що мене це не торкнеться. А потім два роки я платила за все. А потім ти розповів мамі про бабусин вклад раніше, ніж запитав мене, що я сама хочу з ним робити.

— Я просто поділився з матір’ю! Це злочин, чи що?

— Ні. Але я так більше жити не хочу.

Він рвучко схопився, пройшовся по кухні, зупинився біля вікна.

— Нікуди я не піду подавати. Сама подавай, раз така розумна. Подивимося, як ти сама впораєшся. Ти ще прибіжиш, Анно.

Анна подала заяву до суду вже за тиждень. Увесь цей час Ілля поводився так, ніби нічого й не сталося. Вранці кидав коротке «бувай», увечері вмикав телевізор, занурюючись у серіали.

Одного разу мовчки поклав на стіл шоколадку, іншого — промовив, що мама передає вітання і зла не тримає. Анна на ці його натяки ніяк не реагувала.

Коли прийшов час першого засідання, Ілля з’явився до суду. Перед молодою суддею з тихим голосом він заявив, що на розлучення не згоден, мовляв, дружина просто образилася через гроші, і скоро все мине. Суддя, вислухавши його, дала їм місяць на примирення і призначила нову дату.

Під час цієї паузи Анна діяла рішуче. Вона винайняла невелику квартиру-студію на сусідній з хлібозаводом вулиці — двадцять два метри, кухонька в кутку, вікно виходить на дитячий майданчик.

Туди перевезла найнеобхідніше: свої речі, бабусині альбоми, стару швейну машинку та ті самі ходики. Для Іллі залишила на холодильнику коротку записку: «За оренду за листопад я вже заплатила. Далі — сам».

Він зателефонував того ж вечора, щойно побачив її послання.

— Ти що, з’їхала? — у його голосі бриніло щире здивування.

— Так, — коротко відповіла Анна.

— Через триста тисяч гривень, — тепер це вже було ствердження, а не питання. — Я досі не вірю. Ти зруйнувала все заради грошей.

Анна стояла біля вікна, спостерігаючи, як двірник згрібає опале листя. Її голос був спокійним, але твердим.

— Ілле, ти так нічого й не зрозумів. Мені й не треба, щоб ти розумів. Просто кажу тобі, що це розлучення я доведу до кінця.

За місяць, на другому засіданні, їх офіційно розлучили. Цього разу Ілля до суду не з’явився. Рішення про розірвання шлюбу набрало чинності вже після новорічних свят.

Людмила Вікторівна зателефонувала лише раз, десь у середині січня. Говорила довго і докладно. Про те, що Ілля через Анну зовсім не спить, що такі, як вона, залишаються самотніми на все життя, що на чужому горі щастя не побудуєш. Анна мовчки дослухала її довгу тираду, а потім тихо промовила: «Всього доброго», і поклала слухавку.

У квітні прийшло повідомлення від Іллі. Це було перше повідомлення за три місяці мовчанки.

«Кредит закрив, якщо тобі це цікаво».

Анна перевірила дату платежу і зробила простий підрахунок. Він справді погасив кредит — рівно в зазначений термін, точно за графіком, жодного місяця раніше. Вона не відповіла.

Того ж дня після роботи Анна зайшла до взуттєвого магазину біля метро. Купила собі нові чоботи — чорні, на товстій підошві, з блискавкою, яка застібалася з першого разу. Заплатила зі своєї зарплатної картки.

Бабусиного рахунку вона так і не торкнулася. Гроші лежали недоторканими, і тепер Анна спокійно відкривала банківський застосунок. Нехай лежать. Вона ще не вигадала, на що їх витратити, і зовсім не поспішала.

Старі чоботи вона віднесла до майстра в невеличку будочку біля зупинки. Чоловік покрутив їх у руках і лише розвів руками.

— Цим уже нічого не допоможеш, дівчино. Тут лагодити немає що.

— Знаю, — кивнула Анна. — Я просто зайшла попрощатися.

Майстер усміхнувся. Анна вийшла на зупинку в новеньких чоботах, відчуваючи легкість у кожному кроці.

Увечері вона зняла зі стіни бабусині ходики, обережно загорнула їх у рушник. А в суботу відвезла до годинникової майстерні на ринку. Майстер сказав, що зозулю полагодити можна, але доведеться зачекати на запчастину. Анна залишила свій номер і відповіла, що готова чекати скільки потрібно.

You cannot copy content of this page