Незважаючи на те, що його батьки були гуманітаріями, Іллю завжди приваблювали точні науки. Ще у школі він показував непогані результати в олімпіадах з математики, геометрії, фізики. Сильно грав у шахи.
Коли мама з татом вирішували, кому які речі дістануться після розлучення, хлопчик вечорами сидів у кабінеті за підручниками. Йому було справді цікаво.
Час минав, і ніхто не здивувався, коли Іллюша успішно вступив до політехнічного університету на бюджет. На той час юнак був із комп’ютером на «ти» і навіть навчав школярів цьому ремеслу, природно, за гроші їхніх батьків.
Коротше кажучи, проблем із власними коштами він не мав. Але рідна мати, з якою він продовжував жити, постійно позичала в нього деякі суми на свої проекти.
Вона займалася виготовленням мила, свічок, м’яких іграшок. Плела, в’язала, валяла шерсть. Але все це їй надто швидко набридало, і врешті-решт жінка залишала чергове заняття, так повністю його і не опанувавши. Добре, хоч син був не проти фінансово допомагати.
Проблеми розпочалися, коли Ілля знайшов собі подругу. З властивим йому прагматизмом і далекоглядністю молодик відсіяв зайвих кандидаток і почав жити з тією самою, єдиною. Переїхав на квартиру, купив нові меблі, почав жити як і хотів.
І про матір не забував: щомісяця непогана сума капала жінці на картку. Разом з тим Ілля, як і належить хорошому сину, часто відвідував матір, допомагаючи їй по дому. Ішов час.
Весілля було… стандартним. Запросили невелику кількість гостей, лише своїх. Родичі, пара друзів, та й усе по суті. Так, відсвяткувати народження нового подружжя. По суті, нічого не змінилося.
Але в Олени Ігорівни з цього приводу були свої думки. Наче щось замкнулося в голові. З цього дня щастя її єдиного сина почало її дратувати.
І розпочався жахливий період. Щодня мама дзвонила синові, скаржачись на постійні болі, які у випадковому порядку виникали у неї по всьому тілу без жодної причини. Ілля мав 23 години на добу перебувати у своєму старому будинку. Мав постійно доглядати дорослу матір і вислуховувати її скарги на неіснуючі болячки.
Іноді матуся згадувала про невістку і з милим виразом обличчя цікавилася її справами. Але тільки для того, щоб наступної хвилини вставити якусь ремарку про те, що вона щось не так робить.
Дітей не народжує, кар’єру не будує, по дому не допомагає, а якщо й допомагає, то на шкоду роботі. Та й мужиків у неї, мабуть, у цих соціальних мережах… Ти ж, синочку, працюєш.
Спочатку Ілля тримав оборону. Але якщо тобі вкидають у голову щось так часто, задумаєшся, сам того не бажаючи. А дружина в Іллі, треба сказати, вродлива. І ось черв’ячок недовіри вже почав вгризатися в голову чоловіка.
Навіщо робити так, чому? Навіть Олена Ігорівна відповісти не могла. Просто інакше їй було некомфортно. Син повинен мамі допомагати. А дівка його, нічого, перетерпить.
Але Ілля стерпіти не зміг. Недовіра перетворилася на легку параною, а це вже заважало працювати. Як бути постійно сконцентрованим на поставленому завданні, якщо думками ти далеко і зовсім не там, де тобі хотілося б бути? В результаті його як фахівця знизили, а бонусом була пристрасть до вечірніх роздумів з пляшечкою поруч.
Дружина бачила все це і спочатку намагалася якось налагодити стосунки. Але реакції у відповідь не було, а свекруха взагалі ігнорувала її сигнали. Тож подальші події були очевидні: милий, нам треба пожити окремо, я повертаюся до батьків. Це не може довго продовжуватися, розберись у собі.
І як недоречно на горизонті замаячило колишнє шкільне кохання. Теж у розлученні, а він чоловік помітний, і характер поступливий…
Через невеликий поштовх або жменьку снігу з гори може зійти снігова маса. Буквально за невеликий проміжок часу сходить лавина, ховаючи все під собою. Реально, за якусь хвилину.
Ось так і людина може розсипатись всередині через багато негативних факторів. Був свіжим і здоровим, а тепер… Відспівування призначили на середу. Незважаючи на будній день, зібралося багато людей: Ілля все-таки був гарною людиною.
І хоч Олени Ігорівни на прощанні не було, на розділ спадщини вона приїхала не одна, а з особистим юристом. Незрозуміло, щоправда, навіщо. Мабуть, підглянула у якомусь фільмі, мовляв, так заведено. Удостоївши колишню невістку лише легкою посмішкою, жінка, що «горює», сіла подалі.
Для повного образу їй не вистачало лише маленького злісного песика на руках. Хто знає, можливо, так вона сумувала. Адже горе проявляється у всіх по-різному.
Але на неї чекали погані новини. Рідний син залишив їй якусь суму. Приблизно стільки, скільки він і так віддавав їй за 2 місяці. Не більше. А всі активи дісталися колишній дружині, без залишку. Не можна було точно сказати, чи раділа вона цьому, на оголошенні спадщини вона навіть не була присутня. Тож дорікнути її зайвий раз, принаймні на той момент, не вийшло б.
Додому жінка йшла без настрою. Вона похмуро дивилася собі під ноги. І справа була навіть не в тому, що з цього моменту подач від сина можна було більше не чекати. І не в тому, що вона тепер залишалася сама. Просто деякі його фрази, дії. Він як знав.
Справа в тому, що саме за 2 місяці з моменту другого весілля її дитина згасла. Стільки часу йому знадобилося, щоб дійти до прірви. Як, чому? Напевно, це їй ніколи не вдасться дізнатися.
