Коли сестра чоловіка вийшла після декрету на роботу, я її перед начальством завжди прикривала. Їй то в лікарню, то діти до садка не пішли – захворіли. Майже три роки працювала, як кінь, за себе та за “того хлопця”. Адже родичка. А як я після декрету вийшла, то вона заявила, що моя дитина – це моя проблема.
Так вийшло, що ми із сестрою чоловіка працюємо в одній організації. Я вже працювала там, коли прийшла Світлана. З її братом (моїм майбутнім чоловіком) я була ще не знайома, та й з нею особливо не спілкувалася.
Коли ми почали зустрічатися з Павлом, я не одразу дізналася, що Світлана – його сестра. З’ясувалося це через два місяці, коли мене запросили в гості.
Світлана була в захваті, що ми працюємо разом. Я теж нічого поганого тоді не бачила. З нею ми мали, до цього, нейтральні відносини. Коли Паша познайомив мене з батьками, його сестра готувалася вийти заміж.
– Ну хоч не страшно буде в декрет йти, є кому спину прикрити, а то наші піраньї тільки й чекають, кого б зжерти, – сміялася Свєта.
Колектив у нас підібрався своєрідний, загалом старші жінки, тому всі молоді дівчата там спочатку піддавалися масованим атакам старожилів. Я через це також пройшла.
Світлана через місяць вийшла заміж, а через пів року вже чекала дитину. Одразу почалися відпорошення з роботи, а щоб її не сварили, вона просила мене прикрити її, взявши на себе частину її завдань. Начальству було байдуже, хто виконує роботу, головне, щоб було зроблено.
– Сіла вона тобі на шию. Дивись, хитра вона дівчина, наплачешся ти ще з такою родичкою, – бурчала наша колега Олена Володимирівна.
Я тоді не сприйняла її слова серйозно. Світла ж не просто так відпрошується, їй справді треба.
Сестра чоловіка народила дитину, а ми з Павлом одружилися. Я у декрет не поспішала, нам треба було вирішувати питання із житлом. До того ж хотілося пожити з чоловіком для себе.
Світлана з одного декрету пішла в другий, діти в неї погодки. Ми з нею нормально спілкувалися, але рідко вистачало часу. Має турботи з дітьми, а я працювала і підробляла, щоб швидше розібратися з житлом.
До моменту виходу Світлани з декрету, у нас вже була куплена квартира. Ми обійшлися б навіть без кредиту, частину грошей дали мої батьки, продавши дачу.
Ми стали планувати дитину, але з цим були проблеми, ніяк не виходило. Я намагалася займатися своїм здоров’ям без відриву від роботи, бо гроші були потрібні. Коли сестра чоловіка вийшла з декрету, з часом у мене стало туго.
– Прикрий мене сьогодні, га? У малих свято у садочку, я маю там бути, – просила Свєта, підсовуючи мені тека зі своєю незакінченою роботою. І я погоджувалася.
– Виручай! Малий захворів, а начальник мені голову відкрутить, якщо звіт не здам. Мені хоч розірвись, не можу від малого відійти, – пошепки благала вона. І я рятувала.
Хворіли діти в неї часто йти на лікарняні Світлана не хотіла, щоб не витрачати в зарплаті. Я ж часом на роботі засиджувалась і до дев’ятої, і до десятої вечора. Адже, крім роботи Свєти, у мене була ще й моя.
Старші колеги лише кидали на мене косі погляди, але від коментарів утримувалися. Я ж продовжувала прикривати Світлану, адже все-таки родичка.
Потім я пішла у довгоочікуваний декрет. На той час на пенсію вийшла свекруха і Світлана переклала турботу про лікарняні на її плечі. Я ж у декреті відсиділа до півтора року, а потім моя мама теж вийшла на пенсію, а я вирушила на роботу.
На жаль, у мами не завжди була можливість сидіти з дитиною. Вона гіпертонік, тому бувало, що погане самопочуття не давало їй навіть з ліжка підвестися, тут вже не до онука. У такі дні я сама залишалася вдома, просячи Світлану прикрити мене.
Я в цьому проханні не бачила нічого поганого, адже я її часто рятувала. Світлана погоджувалася, але неохоче. А через пару місяців мене вбік відкликала та сама Олена Володимирівна.
– Ти Свєту більше не проси тебе прикрити. Вона одразу біжить до начальства скаржитися, що їй і своєї роботи вистачає, ще й ти на неї звалюєш. Краще до мене чи до Людмили підійди.
Для мене це був як грім серед ясного неба. Такого я не очікувала. Я не до кінця повірила колезі, вона любить згущувати фарби. Але потім мене викликав начальник і відчитав, заявивши, що діти – це чудово, але мені тут платять за роботу. І я не маю звалювати її на інших.
На роботі влаштовувати розбирання я не стала, пішла ввечері до Світлани та запитала, що відбувається.
– А чому це я твою роботу мушу тягнути? Ну, дитина у тебе, і що? В усіх діти. Усі якось викручуються. Я не ломовий кінь, щоб тягти свою роботу і твою. У мене теж діти, яким я мушу приділяти увагу, – відповіла мені Свєта.
Я промовчала. А що я могла їй сказати? Що я саме так свого часу й робила, тягла її роботу теж? Так вона знала про це. Говорити, що я її рятувала, тепер, по-хорошому, вона повинна рятувати мене? І про це вона знає.
Увечері я все розповіла чоловікові. Не щоб поскаржитися, а щоб пояснити, чому я більше не хочу ні бачити, ні чути його сестру. Він сказав, що зрозумів мене.
Мабуть, із сестрою він поговорив, тому що тепер вона демонстративно зі мною не
