Нам із дочкою дивом вдалося виїхати з Херсону ще у березні. Довелося залишити абсолютно все, що пов’язувало нас із домом. Тимчасовий притулок ми знайшли у маленькому містечку у Німеччині. Маруся адаптувалася дуже швидко, а ось мені довелося несолодко.
Дочці 18 років, і вона продовжила навчання у виші дистанційно. До того ж, вона має чудову англійську, тому вона майже відразу почала вивчати німецьку. Мова дається їй досить легко. Чого не скажеш про мене. Хоч би як я намагалася, двох слів зв’язати не можу.
Тож розраховувати на серйозну роботу не довелося. Працюю руками на складі. Але нічого! Головне, що гроші платять вчасно, і нам вдається зводити кінці з кінцями. Про повернення на батьківщину поки що не йдеться. У Херсоні постійні обстріли, там все ще небезпечно.
Та й моє особисте життя тут почало налагоджуватись, хоча я на подібне навіть не розраховувала. З чоловіком ми давно розлучилися. Марусі тоді було лише 2 роки. Після розлучення у мене таких серйозних стосунків і не було жодного разу.
З Гансом я познайомилася випадково. Але він якось одразу запал мені в душу. Почав мене доглядати, зустрічати після роботи. Спочатку було важко з ним спілкуватися, але з перекладачем ніякі проблеми не складні. Плюс до всього він запропонував мені займатися з ним німецькою.
Я багато розповідала Гансу про Україну. Він із захопленням слухав про те, як наші люди справляються з усіма негараздами, що звалилися на їхні голови. Крок за кроком я почала відкриватися цьому чоловікові. Познайомила його зі своєю дочкою.
“Мам, ти хочеш вийти за нього заміж?” — якось запитала Маруся.
Зізнаюся чесно, всерйоз про це я ніколи не думала. Але після доньчиних слів ця тема перестала бути для мене чимось забороненим. Піти під вінець із німцем. Хм, а чому б і ні?
Щоправда, я хотіла повернутися на батьківщину. Там у нас і квартира своя, машина. Родичів, щоправда, не лишилося. Але головне, що ми з донькою є одна в одної. Ганс їй теж подобався. Від нього віяло якоюсь впевненістю. З ним нам було безпечно.
Коли він покликав мене до ресторану, я була на сьомому небі від щастя. Такого ще не траплялося, і я подумала, що Ганс зважився на якісь серйозні кроки. Адже у нас не було жодних розмов про те, які у нас стосунки. Але невдовзі я гірко пошкодувала, що погодилася.
Спочатку все було чудово. Ми смачно поїли, випили ігристого. Говорили про все у світі. А потім Ганс сказав, що мріє про таку дружину, як я. Він узяв мене за руку і глянув мені у вічі. Мені стало трохи ніяково, якщо чесно. Просто я не очікувала такої прямоти.
Ганс від мене нічого не вимагав. Він просто ділився зі мною своїми думками, говорив про майбутнє. А потім заїкнувся про те, що було б чудово жити разом. А коли ми попросили рахунок, сталося те, чого я ніяк не очікувала.
Він засунув у шкіряний рахунок якісь гроші і передав його мені. Я відкрила його, глянула на рахунок, потім на суму, яку додав Ганс. Прийшло усвідомлення, що решту треба доплатити мені. А це, якщо що, цілих 70 євро.
Подітися було нікуди. Довелося доплачувати самій. Мене це все просто вибило з колії. Я розумію, що в наш час нормально ділити рахунок навпіл. Але Ганс знає, скільки я заробляю! До того ж він буквально п’ять хвилин тому казав, що хоче жити разом.
У мене це все в голові просто не вкладається. Але ще більше мене обурило, що Ганс залишив офіціантові просто величезні чайові. І я розумію, що він міг легко заплатити мою половину рахунку. Але просто чоловіки-німці мислять зовсім іншими категоріями. Українець би так ніколи не вчинив!
Найсмішніше те, що ім’я Ганс означає божу доброту або щось таке. Ось дякую! Мене ця ситуація дуже засмутила. Тепер до зарплати доведеться доживати. Вирішила доньці про це не казати. Не знаю, як тепер бути. Якщо Ганс хоче зі мною жити, як він собі уявляє наші сімейні витрати?
