Це був звичайний ранок, коли, приблизно о 8:30, літній чоловік, років 80-ти, прийшов зняти шви з великого пальця його руки.
Було видно, що він дуже поспішає, і він сказав злегка тремтячим від хвилювання голосом, що у нього важлива справа о 9 годині ранку.
Тих, хто жалкує похитавши головою, я попросив його присісти, знаючи, що всі доктора зайняті і їм зможуть зайнятися не раніше ніж через годину.
Однак, спостерігаючи, з яким сумом в очах він раз у раз поглядає на стрілки годинника, в мені як би щось співчутливо тьохнуло – і я вирішив, благо у мене не було в даний момент інших пацієнтів, самому зайнятися його раною.
Обстеживши його палець, я побачив, що ранка встигла добре зажити, і порадившись з одним з лікарів, я отримав необхідні інструменти і для зняття швів і медикаменти для обробки рани.
Зайнявся впритул його пальцем, ми розговорилися. Я не втримався і запитав у нього:
– У вас, напевно, призначена зустріч, раз ви зараз так поспішаєте.
– Ні, не зовсім так. Мені треба встигнути в лікарню погодувати мою хвору дружину.
Тоді я запитав, що з нею. І літній чоловік відповів, що у неї, на жаль, виявили хворобу Альцгеймера.
Поки ми розмовляли, я встиг зняти шви і закінчив обробку його рани. Поглянувши на годинник, я запитав, чи буде вона хвилюватися, якщо він трохи спізниться.
На моє цілковите здивування, мій співрозмовник сказав, що вона, на жаль, не впізнає його останні п’ять років.
– Вона навіть не знає, ким я їй припадаю, – похитавши головою, додав він.
Здивований, я вигукнув:
– І ви все одно ходите туди щоранку, навіть незважаючи на те, що вона навіть не знає, хто ви?
Він посміхнувся і по-батьківськи поплескав мене по руці, відповів:
– Вона не знає хто я, зате я знаю, хто вона.
