Вранці мама прибігла посидіти з онуком рано. Я дуже поспішала, але помітила кола під очима і блідість на її обличчі.
– Мамо, ти добре почуваєшся? Може я скасую справи? Сашко не спокійний. Ти впораєшся?
– Іди, йди. Все гаразд. Не турбуйся. Мене нудить трохи вранці. Печінка, мабуть, барахлить. Треба перевіритись, – заспокоювала мене мама.
– Гаразд, я швидко. Завтра чоловік удома. Сашу з ним залишимо і разом до лікаря сходимо.
***
Моєму синочку два роки. Він дуже рухливий. Та й мама в мене ще дуже молода, лише сорок сім років. Впораються кілька годин.
Наступного дня ми сходили в клініку. Мати пройшла повне обстеження. Ми сиділи в коридорі та чекали на попередні результати. Вийшов лікар.
– Вітаю, Марино Сергіївно, – звернувся він до мами, – ви при надії. Термін дванадцять тижнів. Чому раніше до нас не дійшли? У вашому віці треба ретельніше стежити за своїм здоров’ям.
– При надії? – заїкаючись від хвилювання, промовила мама і розплакалася.
– Ну, нічого страшного, – заспокоював її лікар, – ви ще молоді, здорові. Все буде гаразд. У вас дуже гарна дівчинка. Зараз сестра знімок принесе.
Сказати, що ми здивувалися, – нічого не сказати. Ми мовчки вийшли з клініки та сіли на лаву. Сиділи довго і мовчали.
– Ти хоч здогадувалася? – Запитала я її.
Вона замотала головою.
– Я, місяців шість тому, в лікаря була. Вона попередила мене, що розпочався клі.макс. Говорила про запаморочення, що самопочуття може погіршитися. Я думала так треба. Як же я опинилася в такому положенні?
– Мені розповісти тобі, як діти з’являються? – зареготала я. – Батьку будемо дзвонити? До статусу діда приєднається статус батька. Мама, якщо чесно, я дуже рада. Вітаю. Нарешті, у мене буде сестра. Давно хотіла.
Мама почервоніла, схопилася за щоки.
– Соромно перед людьми, що скажуть? На старості років дітей надумала народ жувати, – заголосила вона.
– Начхати, що вони скажуть. Нехай спочатку самі спробують дітей завести. Попліткують, й перестануть.
– Ходімо зі мною, мені одній страшно говорити батькові. Раптом він засмутиться і йому погано стане. То хоч ти поруч.
Батькова реакція була своєрідною. Він спершу хвилин п’ять дивився на нас розширеними очима. Мабуть, думав, що ми його розігруємо. Потім, з криком, що нагадує клич команчів, вискочив із хати. Ми переглянулись.
– Він що втік? – Злякалася мама. – Куди це він?
– Топитися побіг, – невдало пожартувала я.
Мама скрикнула, схопилася і помчала до дверей, потім вискочила на сходовий майданчик. Я за нею. Десь між другим та першим поверхами ми зіткнулися з батьком.
В одній руці він тримав величезний букет квітів, а в другій – пляшку ігристого. Прямо у під’їзді він вручив мамі квіти.
– Марино, я люблю тебе. Ти в мене найпрекрасніша жінка. Дякую тобі велике, – пафосно почав він, – Це найщасливіший день у моєму житті!
– А про мене ти забув? – поцікавилася я.
– Другий щасливий день, – схаменувся тато.
– А що, є ще й не найщасливіші? – розгубилася мама. – І що, зі мною в тебе було лише два щасливі дні? А решта?
– Не плутайте мене. Я й так сам заплутаюся. Я просто хотів сказати, що дуже радий та щасливий.
– Гаразд, Цицерон, ходімо додому. Сусідів переполошимо, – сказала мама.
Ми дружно засміялися.
Весь вечір тато крутився довкола мами, підкладав їй подушки. Приготував вечерю. Набридливо змушував її їсти. Мати не витримала.
– Я в положенні, а не хвора! Припини стрибати. Сили на дитину побережи, – благала вона. – Дай мені трохи відпочити.
Увечері я все розповіла чоловікові. Він засміявся.
– Оце так теща, от молодець! Сашко, у тебе незабаром тітка з’явиться. Будеш її вчити та захищати.
Сашко, звичайно нічого не зрозумів, але заплескав у долоні.
Термін проходив тяжко. Мама тричі лягала в лікарню. Ми всі дуже переживали за неї та малечу. Все пройшло добре. Рівно вчасно на світ з’явилася гарненька, здорова дівчинка. Настала моя черга допомагати мамі з дитиною.
Ми подарували їй візок рожевого кольору. Коли я гуляла з сестрою та сином, багато хто питав Сашка:
– Із сестричкою гуляєш? Мамі допомагаєш?
– Ні! – гордо відповів син. – З тіткою. Її нам бабуся народила!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
