– Лопата біля дверей, дошки за лазнею, цвяхи на полиці, – я роздала завдання гостям замість шашлику, й не пошкодувала

Нижня петля на хвіртці протяжно рипнула. Я давно збиралася змастити її солідолом, банка стояла в сараї на верхній полиці, але руки не доходили. Потім по гравію зашаруділи кроки, і над кущами смородини поплив гучний сміх Олени.

Я стояла біля плити. У мідному тазі глухо булькала полунична п’ятихвилинка. Дерев’яна ложка, потемніла від ягідного соку, насилу провертала густу солодку масу.

Спину тягнуло, наче між лопатками вбили іржавий цвях, я провела над грядками з морквою пів дня. Земля в’їлася в шкіру рук, забилася під нігті, і навіть господарське мило з щіткою вже не допомагали.

Племінник Костик, син моєї старшої сестри, та його дружина Оленка увійшли на веранду. На Оленці були сліпучо-білі кросівки, на Кості – свіжа лляна сорочка. В руках обох – нічого.

– Раю, привіт!

Оленка кинула свою об’ємну шкіряну сумку із золотистою пряжкою прямо на кухонний диван. Подушка під нею жалібно сплюснулася.

– Ми на вихідні! Костя виснажився в офісі, дивитись страшно. А в тебе тут повітря. Що у нас на вечерю? З дороги їсти хочеться нестерпно.

Я відклала ложку на блюдце. По рожевій піні поповзла червона крапля. Костику я відмовляти не вміла. Після того як я втратила сестру, він здавався мені моїм власним.

Хоча він давно дорослий чоловік, давно купив квартиру в іпотеку та їздив на гарній іномарці. За цей місяць вони приїжджали не раз.

Я дістала з холодильника важкий чавунний казан. Вчора я натушкувала плову з куркою, сподіваючись, що мені цього вистачить до середи.

Накладаючи рис у глибокі тарілки, я дивилася, як Костя витягає ноги під столом, а Оленка гортає стрічку в телефоні. Я згребла з дна казана останні шматки м’яса, поклала їм.

Ложка скреготала по чавуну. Завтра доведеться варити порожні макарони з маслом.

Суботній ранок почався з сизого диму, що потягнувся з кватирки до саду. Я якраз підв’язувала помідори у теплиці.

На кухні пахло гаром. Оленка стояла біля плити в моєму старому фартуху, який був їй великий і смішно стовбурчився на грудях.

На сковорідці чорніло вугілля того, що ще вчора було шматком фермерської грудинки. На столі валявся порожній картонний коробок з-під яєць. Я купила їх у молочниці у середу, цілий десяток.

Ближче до полудня на ґанок вийшов Костя. Він почухав живіт, позіхнув, прикривши рот кулаком.

– Тітка Раю, ти б огірків сполоснула, салат поріжемо? Ми свинячу шию привезли в контейнері, я ввечері посмажу, – він махнув рукою у бік парника.

Я сиділа навпочіпки, вибираючи пирій з цибулі. Коліна хруснули, коли я спробувала випростатися. Костя спустився з ґанку, пройшов за будинок. Затріщав двигун бензокоси. Запахло вихлопними газами та скошеною кропивою.

Незабаром звук захлинувся. Костя смикнув шнур стартера раз, другий, штовхнув косарку по коліщатку і пішов до ґанку.

– Карбюратор заливає, – кинув він, проходячи повз мене. – Нехай постоїть.

Інструмент так і залишився лежати посеред галявини.

За обідом ми сиділи в альтанці. Я зварила молоду картоплю, кинула туди кріп з грядки. Вони їли швидко.

Оленка вмочала хліб у миску з крупно нарізаними огірками, змішаними зі сметаною, і розповідала, як душно в метро, ​​якщо ламається кондиціонер.

Потім вона відсунула порожню тарілку. До її нижньої губи прилипло кропове насіння.

– Ой, Раю, – вона потяглася, закинувши руки за голову. – А принеси компот із льоху? З водопроводу вода хлоркою пахне, пити неможливо.

Я дивилася на крихту чорного хліба, що лежить на клейонці з візерунком із соняшників. Пальці, що лежали на колінах, повільно стиснулися, нігті вп’ялися в долоні. Я відсунула стілець. Дерев’яні ніжки рипнули дошками.

У льоху пахло сирою землею та старим вапном. Я стояла в напівтемряві, притискаючись чолом до холодної бетонної стіни, і слухала, як нагорі, крізь мостини, приглушено бубонить телевізор. Я зняла з полиці трилітрову банку з вишневим компотом. Скло холодило долоні.

Піднімаючись крутими дерев’яними сходинками, я рахувала їх про себе. Раз, два, три. Вони молоді. Чотири, п’ять. Втомлюються на роботі.

У наступні вихідні спека стояла така, що листя на яблунях згорнулося в трубку. У суботу по обіді на ділянку зайшла моя давня приятелька Тома. Ми сиділи в тіні під навісом, пили трав’яний чай із кухлів із відбитими ручками.

На галявині Костя хлюпався в надувному басейні. Воду туди я носила відрами з колодязя позавчора, бо шланг схуд.

Тома відпила чай, подивилася поверх окулярів на мої руки. Я стискала гарячий кухоль. Пальці опухли, кутикули загрубіли та потріскалися, у тріщини намертво в’їлася темна садова земля.

– Ти подивись на свої руки, Раю, – тихо промовила Тома.

Вона не стала нічого додавати. Просто дивилася на мої долоні. А я раптом побачила їх наче чужими очима. У цей момент з дому вийшла Оленка.

Вона шльопала по бетонній доріжці в моїх нових, жодного разу не взутих сабо зі спіненої гуми, які я купила в місті для походів у поліклініку.

Оленка не потрапила ногою у розмір і просто зім’яла задню частину, придавивши її п’ятою.

– Раю, – вона зупинилася біля столу, потяглася і взяла із блюдця шматок пирога.

Крихти посипалися на землю.

– Ми завтра в обід рвонемо, бо на в’їзді в місто ремонт дороги, буде тягнучка. Ти нам баночок збери, як завжди.

– Лечо торішнє в тебе чудове було. І більше варення полуничного, Костя з сирниками їсть. Та й огірків із грядки в пакет накидай.

Вона відкусила пиріг, не чекаючи на відповідь, і пішла до басейну, продовжуючи стоптувати задники моїх сабо.

У вухах раптом стало дуже тихо. Зник звук радіо у сусідів, зник скрекіт коників. У мене пересохло у роті. У горлі задряпало.

– Добре, – я сама здивувалася, як це глухо прозвучало.

У неділю після полудня багажник їхньої машини було відкрито. Я винесла картонну коробку з-під печива. Усередині глухо брязнуло скло. П’ять банок. Оленка зазирнула всередину, поправила сонцезахисні окуляри на носі.

– Ой, а маринованих маслюків не поклала цього разу? – Вона зітхнула.

Костя грюкнув дверцятами.

– Бувай, тітко Раїсо. Наступних вихідних приїдемо кабачки знімати.

Він здавав задом вузькою доріжкою. Переднє колесо з’їхало з гравію і важко вм’ялося в клумбу з флоксами.

Високе стебло з рожевою шапкою квітів хруснуло і лягло на землю. З надлому виступив зелений сік. Я стояла біля хвіртки та дивилася на прим’яту землю.

У середині серпня спека спала. Костя зателефонував у четвер увечері, зв’язок переривався.

– Тітко Раїсо, ми в суботу з батьками Олени приїдемо, Едуардом Володимировичем, та Тетяною Петрівною. Шашличок, зелень, картопля – придумаєш там? Огірків наріж.

Великий чорний позашляховик зупинився біля воріт у суботу на обід. Пил довго осідав на листі вишні.

З машини важко вибрався Едуард Володимирович. На ньому були світлі лляні штани. Він зачинив дверцята зі щільним, дорогим звуком.

Тетяна Петрівна, в солом’яному капелюсі з широкими полями, вийшла слідом, обережно ступаючи лакованими туфлями по гравію. Вона гидливо обійшла дощового хробака, висохлого на бетоні.

Вони пройшли просто в альтанку. Костя метушився, переставляючи пластикові стільці. Оленка розкладала на столі паперові серветки.

Едуард Володимирович опустився на стілець. Пластик під ним небезпечно рипнув.

– Місця тут у вас глухі, але повітря нічого, – він поклав важкі руки на стіл. – Костю, плесни квасу. А що з м’ясом, Раїсо Андріївно? Дорога втомлює.

Костя обернувся до мене. Я стояла біля літньої раковини.

– Тітка Раїс, а м’ясо де? У холодильнику лише каструля із супом. І вугілля я за сараєм не знайшов.

Я перекрила воду. Гул у раковині затих. Зняла з гачка вафельний рушник, повільно витерла кожен палець. Склала рушник удвічі. Потім ще раз удвічі. Поклала його на край стільниці.

На столі в альтанці стояла миска з вареною картоплею, посипаною сіллю, нарізані огірки та три банки моїх закруток.

– М’яса немає, – сказала я тихо, і в альтанці раптом стало чути, як б’ється об скло велика зелена муха. – І вугілля немає.

Едуард Володимирович завмер із пластиковим стаканчиком у руці.

– Якось це дивно, Раїсо Андріївно, – Тетяна Петрівна поправила капелюх, на його шиї виступили червоні плями. – Ми взагалі в гості до дітей приїхали.

Я підійшла ближче до столу. Оперлася руками об спинку вільного стільця. Пластик був теплий від сонця.

– До дітей, – повторила я. – Подивіться, шановні, на ділянку. Бачите грядки з морквою? Їх треба було прополоти ще в середу. Паркан біля сараю покосився, нижня дошка згнила.

Я перевела погляд на Костю. Він сидів, утиснувши голову в плечі, і дивився на свої руки.

– За все літо, Костю, ти тричі смикнув шнур косарки. Ремонт карбюратора коштував мені половину пенсії.

– За це літо ви вивезли звідси майже всі запаси. Банки я купую сама. Цукор я купую сама. Кришки я купую сама.

– Тітка Раїсо… – Костя спробував підвестися, стілець заскрипів по дошках.

– Сидіти, – я не підвищила тону, але він опустився назад. – Інструменти лежать у сараї. Костя, лопата біля дверей, дошки за лазнею. Цвяхи на полиці.

– Оленка, рідина для миття посуду на раковині, губка нова в упаковці. Едуард Володимирович, магазин  недалеко по трасі.

– Там є вугілля, розпалювач та свиняча шия у пластикових відерцях. Мангал за парником, його потрібно почистити від торішнього попелу.

Муха продовжувала битися об скло. Тетяна Петрівна різко встала, її стілець упав на траву.

– Едуарде, ключі! Ми їдемо! Це неможливо!

Збиралися вони мовчки, ляскали дверцята машини. Едуард Володимирович важко дихав, сідаючи за кермо. Костя підійшов до хвіртки останнім. Він не дивився мені в обличчя, його погляд блукав десь на рівні моєї ключиці.

– Тітка називається, – сказав він тихо. – Мати не зрозуміла б.

Він відвернувся і пішов до машини, штурхаючи дрібний щебінь на дорозі. Позашляховик розвернувся, піднявши хмару сухого сірого пилу, який повільно осів на мої флокси.

Наприкінці наступного серпня я сиділа на веранді. Пахло свіжоструганим деревом, сарай накрили новим руберойдом, а паркан, що покосився, замінили рівним штахетником.

За столом сиділи Тома та мій двоюрідний брат Віталій. Він приїхав ще у травні, привіз свої інструменти у старій металевій скриньці.

Сам, не питаючи, перебрав косарку, замінив нижню петлю на хвіртці – вона більше не рипіла. Ми пили чай із чебрецем із чистих кухлів.

Від Кості я нічого не чула з того дня. Тома, зустрівши його взимку на будівельному ринку, розповідала, що вони з Оленкою тепер знімають на вихідні котедж на базі відпочинку біля озера. Там газон, ресторан на території, та покоївки.

Оленка нещодавно голосно скаржилася продавцю в магазині на «ненормальну рідню», до якої страшно їздити на дачу.

Я дивилася на порожній край лавки, де раніше Костя любив витягувати ноги у брудних кросівках. Серце билося спокійно, спина після грядок уже не так нила, бо Віталій розпушив важку землю мотоблоком.

Таким гостям я завжди рада, й закруток своїх зовсім не шкода…

Чи слушно вчинила Раїса? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!