Як то кажуть, сміття з хати виносити не гарно, але хочеться виговоритися. Знаєте що таке народження першої дитини? Я знаю. Старші подруги заспокоюють, кажуть що з другою дитиною буде проблем і нервів уже поменше, але зараз… Євочці потрібна цілодобова увага.
Дитина у мене дуже товариська і грайлива. Жвава, допитлива дівчинка. Любить пограти, розмалювати стіни, помучити кота, грати з їжею. Ну ви знаєте. Її тато постійно на роботі і доньку бачить рідко. Тож усі мої зітхання сприймає як щось напускне. Не розуміє, як важко мені з дитиною, хоч я її, звичайно ж, безмірно люблю.
Спершу було ще гірше: памперси та нічні підйоми. Крики та сльози абсолютно без причини. Але до цього ми були морально готові, адже передачі та фільми готують нас до постійного стресу, коли виховуєш немовля.
Але якщо дитині вже 4 роки? Я думала, у цьому віці материнство стане трохи простішим і я зможу більше приділяти часу своїм справам. Дякую, хоч садок є.
Так от, окрім чоловіка, мені допомагала ще й мама. Ну, це було раніше. Вона іноді приходила до нас посидіти з онукою. Давала поради, навіть купувала якісь речі для малечі. І за це ми з чоловіком їй дуже вдячні.
Чесно сказати, нерви у неї набагато міцніші за мої. Мабуть, це через досвід материнства, та й ще тому, що бути молодою бабусею в 57 років — везіння, я вважаю. Багато енергії, є що згадати і взагалі.
Але з недавніх пір вона зовсім змінилася. Якось закрилася в собі, чи що. Ми живемо відносно недалеко і іноді бачимося на вулиці. У такі моменти вона привітна та життєрадісна. Внучку буквально на руках носить.
Але якщо я прийду до неї в гості і попрошу відвести дитину до дитячого садка, все. Начебто підмінили людину.
От нещодавно ми прийшли до неї всією родиною після роботи чоловіка. Взяли тортик, все, як годиться. А вона не відчинила нам двері. Я чула тихі кроки, але вона вдавала, що відсутня.
Чоловік сказав, може, у неї чоловік з’явився. От дурний! Жінці у її віці треба думати зовсім про інше. Та й як можна приводити когось у будинок, навіть не натякнувши мені про це.
Вже дійшло до того, що я зірвала важливу зустріч. Одна гарна знайома розжилася квитком на тиждень, у теплі краї. Квиток один, так що поїхати всією сім’єю не було можливим. Але, можливо, можна було б якось виїхати з Євою на руках, не знаю. У будь-якому випадку, треба було спершу зустрітися зі знайомою та все обговорити.
Увечері чоловік був на роботі, а дочку я вже забрала з саду. Що робити, зібралася до мами. Щоб вона з нею посиділа бодай пару годин. Там уже чоловік під’їхав би.
Так вона відчинила двері, але нас не впустила. Сказала, що в неї зараз справи і їй ніколи. Я взагалі тоді очманіла. Як це, ти що, не бачиш, що в мене часу немає?
Довелося йти назад, що робити. Та знайома моя не з тих жінок, яким подобаються дитячі крики та постійні розпитування про все на світі. Поїздка зрештою вигоріла.
Після цього я з мамою посварилася, ми тепер не розмовляємо. Вона так і не спромоглася розповісти, що з нею відбувається і чому вона стала такою нелюдимою. Якщо чесно, мені вже здається, що в неї справді з’явився якийсь чоловік. Хоча, я так вважаю, швидше, жартома.
Як можна, будучи бабусею, взагалі не приходити подивитися на онучку? Та інші в її ситуації ночували б у нас у квартирі! Я, щиро, цього не розумію. Чоловік жартує, що потрібно викликати психолога, щоб він дізнався.
Але йому, мені здається, найпростіше. Як був увесь час на роботі, так туди ходить з ранку до вечора. Не розуміє мене зовсім. А мені навіть поскаржитися на нього нікому: мама на поріг не пускає!
