Мати ростила мене одна. Мати-одиначка в 70-80-і це вже подвиг. Причому ростила так, що я ніколи не шкодувала про те, що у мене немає батька. Я її дуже любила.
Коли я захворіла – дуже тяжко, депресія, аж до того, що кожного ранку прокидалася з думкою вийти у вікно 6-го поверху, тільки думка про те, як переживе це вона, утримувала мене. Вона ж мене і витягла.
Моталася, діставала чортові сирки з ваніллю – єдине, що я хоч якось могла їсти.
А потім я вийшла заміж, народила дитину. Хотіла вийти на роботу, але мама відмовилася сидіти з малюком.
Ми переїхали до батьків чоловіка, а тільки потім я вийшла на роботу. Мама, залишившись одна, почала пити. Тепер я розумію, що ця слабина була у неї завжди. Я приїжджала до неї два рази в тиждень, розгрібала, що могла, і лаялася. Відпрацювавши до 7 вечора, приїхавши в 9, приймалася за миття підлоги. Тоді це мені здавалося важливим.
Потім я завагітніла знову. Донькою, яку дуже чекала, лікувалася, втратила надію – і тут пощастило! Я моталася, а мама продовжувала пити.
Одного разу я на емоціях ляпнула: хоч би ти впилася і звільнила мене! А потім вона так і зробила.
І тепер я кожен день пам’ятаю це, свої злі слова, свій гнів і невдячність. Мамі не вистачило моєї любові, не вистачило мужності.
Любіть своїх батьків, поки можете. Любіть і прощайте їх, щоб самим бути прощення. Я себе не прощаю.
