Мама вирішила, що завести дитину в сорок шість років – це чудова витівка, як би її не відмовляли. Батько тоді просто знизав плечима, мовляв, вирішуй сама. А я і бабуся вмовляли не дурити.
Але мама заявила, що я вже доросла, живу своїм життям, а так буде маленька дитина, про яку вони дбатимуть. Вона вже забула, що таке тягар материнства.
Спробувала розсудити бодай батька, щоб той на неї якось вплинув, але тато заявив, що не проти дитини, а оскільки виношувати та проходити весь шлях не йому, то й радити щось дружині він не може.
Фінансово він дитину готовий утримувати, має нормальну роботу, квартира в них вже давно є, дача теж, тож матеріальних проблем не буде.
Але я й не про них говорю. Просто діти – це дуже енерговитратна справа. До них треба вставати вночі, ними треба займатися цілодобово, це я вже не говорю про процес появи дитини, який теж в такому віці може нести ускладнення.
Мої докази розбивалися о мамину впевненість, що вона й так усе знає.
– Що ти мене вчиш? Я, на відміну від тебе, одну дитину вже привела на світ, тож не тобі мені розповідати, що таке материнство, – заявила вона мені.
А в мене здоровий глузд працює, я можу критично подивитися на ситуацію. І те, що мама задумала, це непотрібне навантаження й на організм, і на психіку.
Але коли термін аборту минув, вже було пізно мамі щось доводити, залишалося лише чекати на поповнення. І пів року тому дочекалися.
Виношування у мами пройшло відносно легко, а от у процесі появи дитини щось пішло не так.
Дитину довелося тягнути, на голові потім була гематома, мама в істериці загалом той тиждень видався просто жахливим для нашої родини.
Але потім їх відпустили додому, начебто все нормально. Мама була рішуче налаштована, вона ж термінатор, їй у сорок шість років це все так легко дається.
Дуже швидко з’ясувалося, що мама переоцінила себе. Сил на цілодобове перебування з немовлям у неї не було. Вона часто дзвонила мені, бабусі, скаржилася, як утомилася.
Не знаю, що їй говорила бабуся, а я тільки й стримувала себе, щоб не казати “а я тебе попереджала”. Але добивати маму не хотілося.
А потім почалися мамині істерики, що їй ніхто не допомагає. Тато на роботі, увечері він стомлений, бабуся відмовляється здоров’ям, а я носа не показую у батьківському домі.
– Могла б приїхати, допомогти мені з малюком, ти ж знаєш, що мені важко! – обурювалася мама.
Я свого не заводжу, бо в мене роботи багато, а тут їздитиму мамі допомагатиму? Вона ж така досвідчена, сама з усім мала впоратися!
І такі дзвінки щодня. Дзвонить і ниє, дзвонить і ниє. Спочатку просила, а тепер вже вимагає, щоб я приїжджала та допомагала, бо їй важко.
А з якого дива? Вона ухвалила рішення, не слухаючи порад та попереджень, була впевнена у своїх силах. Вона народила, а мені тепер у пелюшках окопатися, бо їй тяжко?
Ні, хай сама вирішує цю історію. Зрештою, завжди можна найняти няню, якщо сама не справляється. Але мати не хоче, у мами якісь свої правила. Але це точно не мої проблеми.
