Мама вже рік намагається вмовити мене пробачити бабусі й почати їй допомагати, адже вона мені родичка. Але я пам’ятаю, як вона знущалася з мене й мами, нічого не забула. Тому тепер навіть не ворухнуся, щоб чимось допомогти. Впевнена, що в душі вона все також нас ненавидить, але через обставини не може нам цього показувати.
Моє дитинство назвати легким та безхмарним не виходить навіть якщо сильно забажати. Мама вийшла заміж рано, сама з дитбудинку, своєї рідні немає. А от у батька рідня була, та ще яка – мама і старша сестра, які абсолютно не зраділи такій невістці, і навіть не думали приховувати своє ставлення.
Жили батьки у бабусі. Мамі житло держава не надала, бо вона ніби була власницею якогось будиночка в селі, де жили колись її батьки, але по суті, будинку не було, там все давно згоріло. А тато заробляв лише на харчі.
Я батька пам’ятаю погано, добрих спогадів майже немає, бо до мого усвідомленого віку він просто безбожно пив. Працювала одна мама, яку постійно шпиняли бабуся та сестра батька. Вони завжди казали, що це мама довела батька до такого, адже у гарної дружини мужик не питиме.
Не знаю, чому мама все це терпіла. Бабуся могла без розмов дати їй ляпас, якщо вважала, що та їй грубить. На ім’я її не називали, тільки якими-небудь неприємними прізвиськами. Мене теж любов’ю та ласкою не оточували. Бабуся за внучку не вважала взагалі, адже я пішла “до материнської гнилої породи”. Так що ляпаси та образи я отримувала щедро.
Батько пив, додаючи проблем. У п’яному стані він міг битися, кричати матом та погрожувати. Я щоразу кам’яніла від страху, коли мама ховала мене в шафу і намагалася втихомирити батька. Бабуся не втручалася, навіть примовляла, що так до мами можна щось донести. Хоч і їй самій від п’яного сина перепадало, але набагато рідше і менше, ніж мамі.
Коли батька звільнили із чергової роботи за пияцтво, мама почала працювати мало не цілодобово. Цими днями я могла голодувати, бо мені заборонялося щось брати з холодильника. Бабуся казала, що нашого тут нічого немає, от мати прийде, хай сама мене годує.
Це тривало до мого восьмиріччя. А потім батько остаточно допився і пішов на той світ. Цього ж дня бабуся сказала, щоб ми забиралися з її будинку. Вона просто оберемком викинула наші речі на сходи, а там ми вже збирали їх у сумки. Мама плакала, я теж, але від полегшення. Я чомусь була впевнена, що гіршого, ніж було, вже не буде.
Звісно, спочатку було дуже складно. Нас прихистили мамині знайомі по роботі, а потім від роботи вибили кімнату в гуртожитку. Це був справжнісінький рай – ніяких бійок і скандалів, не треба було ховатися, мама перестала ходити з синцями й здригатися від кожного скрипу.
Поступово все налагоджувалося. Заміж мама більше не виходила, ми жили з нею удвох. Коли гуртожиток почали розселяти, нам вдалося отримати окрему квартиру. Про бабусю ми не згадували ніколи. Маму я нізащо не звинувачую, вона просто не знала, що буває інакше.
Зараз мені вже двадцять вісім років, я одружена, живу окремо, з чоловіком чудові стосунки, плануємо дитину. Часто відвідую маму, ми близькі. Але вже рік я намагаюся спілкуватися з нею рідше, бо щоразу спливає тема допомоги бабусі.
Вона з’явилася у нашому житті раптово. Мамина подруга працює у соцзахисті, вона й розповіла, що до неї зверталася мамина колишня свекруха. В неї інвалідність і потрібна допомога.
Не знаю, який чорт поніс маму до бабусі. Вона й сама до ладу пояснити не може. Але вона пішла, бабуся також жила за старою адресою, але вже одна. Вони довго розмовляли, за словами мами, бабуся дуже змінилася, просила вибачення, багато плакала.
Мама довго наполягала, щоб я теж до неї сходила, але в мене не було такого бажання. Тоді мама запросила мене до себе, коли бабуся була в неї. Я про це не знала. Зустріч вийшла неприємною. Бабуся дуже постаріла, погладшала, від неї дивно пахло. Вона намагалася мене обійняти, але я відхилилася. Мені фізично було неприємно перебувати з нею в одному приміщенні, про дотики вже не кажу.
Я тоді одразу пішла, а потім мала довгу розмову з мамою. Пояснювала їй, що люди не змінюються, а бабуся просто залишилася сама і тепер буде зі шкіри геть лізти, щоб з нами помиритись заради своєї вигоди. Виявилося, що батькова сестра теж почала випивати та швидко вирушила за братом.
Але мама, яка останні десять років перейнялася ідеями християнського всепрощення, переконує мене, що я повинна пробачити старенькій і допомагати їй. Та мені з нею поряд перебувати мерзенно, яка допомога може бути? Якщо мама забула, що ця мила бабуся творила, як вона труїла нас, вигнала з дому, не робила нічого, щоб допомогти нам, то я все це пам’ятаю так, наче це було вчора.
Мене абсолютно не чіпають її біди та проблеми. Я не відчуваю зловтіхи, все закономірно, але й допомагати їй не збираюся. Мамі я про це говорю вже рік, а вона все сподівається звернутися до моєї жалості та родинних почуттів. Немає в мені жалості до цієї людини. Огида є, а жалості немає.
